П’ятнадцять років під тавром «ніхто»
Парадокси архівних знахідок
Радянські кораблі зі зброєю для єгипетського уряду Гамаль Абдель Насера англійці перестали контролювати у відкритому морі в середині 50-х років минулого століття. Тільки тому, що за більш ніж 100 років перед цим їхній співвітчизник-суддя постановив: затримувати судна там, де водний простір нічийний, не має права ніхто.
А трохи раніше, 1951-го, сталася подія, до якої ці кораблі, здавалося б, не пришвартуєш ніякою логікою: декана юридичного факультету Львівського держуніверситету Петра Михайленка звільнили з цієї посади і на бюро обкому партії він отримав догану за «грубі буржуазно-націоналістичні збочення». Бо розшукав у архіві постанову Українського уряду від 4 січня 1918 року «Про запровадження народного суду» і вирішив, що вона варта того, щоб внести зміни в усі підручники з кримінального права. Адже в них наголошувалося, що основоположний для всіх республік Радянського Союзу перший декрет «Про суд» видано урядом Російської Федерації 24 листопада 1917 року. У своїх опублікованих лекціях Михайленко «штучно, всупереч історичній правді, намагався довести пріоритет українського радянського законодавства над законодавством Російської Федерації». На тій підставі, що в російському декреті «Про суд», на відміну від української постанови «Про запровадження народного суду», не було жодного слова ні про умовне засудження, ні про дострокове звільнення, ні про адвокатів і прокурорів; що Україні належить першість також у розробці Адміністративного кодексу, а в Кримінальному кодексі УРСР 1922 року значилася низка статей, яких не знало кримінальне законодавство інших республік. Але для рецензента його «лекцій, які перекручують історію кримінального права», історична правда була в іншому – «наука радянського кримінального права розвивалась і розвивається на основі вчення і вказівок Леніна і Сталіна про радянське право, а прикладом наукової розробки кримінального права для братніх республік є кримінальне право Російської Федерації»…
Шлейф «буржуазно-націоналістичних збочень» потягнувся за екс-деканом і до Москви, де йому довелося «відмиватися» від них просто на захисті докторської дисертації в Інституті держави і права Академії наук СРСР. Та на прикрість львівським «таврувальникам», у червонозоряній столиці їхню запопадливість як аксіому не сприйняли. Захист пройшов успішно. І наприкінці 1953 року Петро Михайленко став першим в Україні доктором юридичних наук з кримінального права.
А через деякий час його відрядили до Женеви представником України в європейське відділення ООН, де він розробляв і від імені України підписав доповнюючу конвенцію «Про скасування рабства, работоргівлі, а також інститутів і звичаїв, схожих із рабством». Згодом, працюючи в Женеві уже керівником делегації України в комісії ООН із прав людини, саме він, Петро Михайленко, видобув із надр бібліотеки ООН оте столітнє рішення англійського судді щодо кораблів у відкритому морі. Уряд Великобританії погодився із цим аргументом свого прецедентного права, хоч він і спрацював на користь держави, приналежної до ворожої суспільної системи.
Ось так дві архівні знахідки одного вченого, які просто констатували правову істину, вдома і за кордоном мали парадоксально-протилежні наслідки. Ніби їх замовив пан з української народної казки. Той самий, у гості до якого мудра дівчина мала ні йти, ні їхати, ні босою, ні вбутою, ні з гостинцем, ні без гостинця…
«Цілком таємний» вирок без Феміди
На ту дівчину чимось схожа і доля всесвітньо відомого вченого, основоположника наукової школи історії кримінального права України, доктора юридичних наук, академіка Академії правових наук, генерал-лейтенанта внутрішньої служби Петра Михайленка. Доля чоловіка, котрому дай Боже відсвяткувати дев’яносто перший день народження. А своє 85-річчя він зустрів «Людиною тисячоліття» з медаллю «Золота Зірка» від Всесвітнього науково-дослідного біографічого центру в Кембріджі і орденом «Міжнародний посланник» від Американського міжнародного біографічного інституту.
Знати б Петру Петровичу про всі ці майбутні почесті за чверть століття до них, коли чимало знайомих і приятелів переходили на другий бік вулиці, щоб не зустрічатися віч-на-віч із ним, позбавленим вчених ступенів, звань і посад, виключеним із партії і звільненим із лав МВС. Коли він, щоб якось звести кінці з кінцями, продавав такі унікальні раритети власної бібліотеки, як «Путешествие из Петербурга в Москву» Радіщева – один із 25 уцілілих примірників книги, виданої ще за життя письменника. На картині, де Михайленка було зображено серед високопосадових осіб, його присутність «поховали» під шаром фарб. У житті ж він упродовж п’ятнадцяти років ходив вулицями Києва із тавром «ніхто». За сфальсифікованими звинуваченнями, розписаними в шести томах.
На одній чаші терезів Феміди лежав Закон. На другій – хвороблива заздрість колеги з Вищої школи міліції, котрому Михайленко допоміг здобути вчений ступінь і високу посаду, та задавнена неприязнь колишнього студента-комсорга Львівського університету. Колезі не давали спокою наукові роботи професора Михайленка, що виходили в світ кожного року. Бесіду Петра Петровича з політпрацівниками виправно-трудових таборів, які з’їхалися до Києва з усього Союзу, він записав на магнітофон. Із фонограми зробив стенограму, скомпілювавши, на свій розсуд, «негатив». І «забувши», що стенограма дійсна лише тоді, коли її підписав автор, долучив її до свого об’ємного анонімного послання в ЦК КПУ, яке надіслав у дуже «благодатний» момент, – якраз тоді, коли секретарем ЦК КПУ з ідеології став Валентин Маланчук. Це той колишній комсорг Львівського університету, з яким декан юрфаку Михайленко вперше розійшовся в поглядах на одному із засідань парткому, – подружжя викладачів не поділило між собою золоті коронки, і дружина винесла це сімейне питання на розсуд партії. Комсорг Маланчук запропонував позбавити її чоловіка партквитка, а декан Михайленко відреагував на це не дуже дипломатично: «Дурний ти, чоловік із жінкою посваряться й помиряться, за що ж людині життя псувати?» Потім були ще інші капості комсорга, які декан розвінчував привселюдно. А через багато років неприязнь Маланчука переповнилась, як то кажуть, останньою краплею – йому передали відгук Михайленка на його призначення головним ідеологом України: «Невже не знайшлося кращого негідника?»
Петро Михайленко міг би стати на суді сам собі адвокатом, але суду не було. Зі звинуваченнями на свою адресу, які містились у його справі з грифом «Цілком таємно», він ознайомився аж через п’ятнадцять років. Крім уже звичного націоналізму, решта його «злочинів» мали вигляд й зовсім сміхотворний: приміром, один із них – що він не закінчив десяти класів (хоч десятирічки на той час в Україні взагалі не існувало).
Сансон нарікав на долю
Злочин і кара – поняття дуже неоднозначні, особливо, якщо розглядати їх у площині історії. У Запорозькій Січі, яку Михайленко досліджував у правовому аспекті, процедура українського суду багатьма рисами досягала рівня сучасних європейських держав, а де в чому (дострокове звільнення, умовне засудження) була навіть прогресивнішою. Та значились у ній і випадки, коли вішали й забивали киями біля стовпа за дрібні крадіжки, скоєні більше трьох разів, а іноді навіть за те, що козак відмовився від запропонованого йому місця кошового отамана. А складові смертної кари (їх видів було багато) за кодексом німецького імператора Карла V (1532 р.) та з Уложення царя Московії Олексія Михайловича (1649 р.) узагалі нагадували почерк маніяка Джека-різака: звинуваченій людині відрізали вуха, ніс, виколювали очі, здирали з неї шкіру, а над ранами трясли запаленим віником і сипали сіль… Тодішнє судочинство боролося зі злочинами методами, часто набагато злочиннішими від скоєного. І виникає запитання: чим же відрізнявся кат від злочинця, якщо устократ перевершував його садизмом? І хто мав покарати за такі дії ката – лише Суд Божий?
У чотиритомнику «Нотатки ката або соціальна історія Франції» Сансон нарікав на свою долю: його доньку ніхто не сватає, а за сина ніхто не виходить заміж, бо їхній батько – кат. А я такий же чиновник, розмірковував він, як суддя й адвокат, я виконую свою роботу – наказ закону. Якщо в кодексі записано, що найвищу міру покарання треба здійснити саме таким чином, хтось же має цей вирок виконати, я чи інший кат, що перебуває на службі…
«Треба судити не тих, хто злочинний закон сумлінно виконував, а тих, хто його ухвалював, хто розробив цілу систему нелюдських катувань, відступити від якої службовець-кат не мав права», – стає на захист Сансона доктор юриспруденції Петро Михайленко. Але попри чиїсь найлогічніші аргументи й самовиправдання ката-службовця, постійну тривогу з його душі не зніме ніхто. Вона зникне лише тоді, коли зникне його професія.
Запровадження в Україні довічного ув’язнення злочинців замість смертної кари Петро Михайленко не підтримав: «Я проти смертної кари, бо це злочин під егідою закону. Але Україна переживає дуже складний перехідний період, коли криміналітет оголосив війну державі і суспільству. За цих екстремальних обставин відмовлятися від смертної кари – передчасно. Суспільство має повне право на свій захист. Америка ж ні перед ким не зобов’язувалася відмінити смертну кару, яка існує в кількох її штатах, та щось я не чув, щоб хтось відлучав її від світової спільноти».
Не зрадив ні собі, ні Лукіану
Перспективного вчителя російської мови й літератури Петра Михайленка, довоєнні учні якого разом із ним збирали фольклор у Ставропольському краї, а потім привселюдно захищали автореферати на 100-120 сторінок, 1942 року відрядили вчитися до Військово-юридичної академії, евакуйованої з Москви до Ашхабада. Саме в цій академії, де читали лекції найкращі професори, – доктори наук, академіки, які не воювали через свій похилий вік, Петро Петрович здобув чудову освіту. Шість-вісім годин лекційних, шість годин самопідготовки – і так щодня впродовж чотирьох років, за спеки і напівголодного раціону з чаю та супу з капустяних очистків. Слухачів академії, котрі писали заяви з проханням відправити на фронт, виключали з лав партії.
1990 року три комісії, які вивчали «справу» Михайленка, визнали, що всі звинувачення проти нього – фальсифікація. Петру Петровичу повернули його добре ім’я. Можна було б і відшкодувати через суд зарплату за три роки (а це дуже великі гроші), але він відмовився. А от запрошення знову працювати у Вищій школі МВС прийняв охоче. Опублікував низку наукових робіт – «Українська державна варта», «Суди і кари у Січі Запорозькій», «Досвід боротьби зі злочинністю в УНР», «Боротьба з організованою злочинністю», «Формування основ правосуддя в Україні (від Київської Русі до наших днів)» тощо. Був керівником авторського колективу, який підготував тритомник «Історія міліції України».
У своєму житті Петро Михайленко намагався не зраджувати словам давньогрецького письменника Лукіана – «служити лише істині, а на все інше не звертати уваги». От тільки увагу на дещо звертав. Колись відмовився від посади директора школи, бо пожалів стару людину без належної освіти, виконуючого обов’язки директора, котрий пригостив його чаєм. Сказав потім у крайовому відділі наросвіти, що школа йому не сподобалася, і його направили до іншої завучем. А пропозицію міністра внутрішніх справ, очолити Всесоюзний науково-дослідний інститут МВС, відхилив через те, що в квартирі директора, котрий мав стати колишнім, «обмивав» його дисертацію. «А як же можна підсиджувати людину, з котрою їв за одним столом хліб-сіль?..»
Ці два епізоди з біографії «Людини тисячоліття», члена дванадцяти наукових установ світу Петра Михайленка для мене такі ж значущі, як і понад 400 його наукових робіт та 113 підготовлених ним докторів і кандидатів наук.