Тьотя Тамара з «Казки»
Йдучи на розмову із нею, міркувала, під яку рубрику писатиму матеріал: «Обличчя ТБ» чи «Голоси нашого радіо». Адже довгий час ця чарівна, мила жінка була візитівкою українського телебачення, а віднедавна знайомий мелодійний голос чути по радіо. Та коли переступила поріг її чепурної квартири, одразу про все забула – напишу про дивовижно щиру, добру, ніжну жінку із такою загадковою усмішкою, народну артистку України, професора Національного педуніверситету імені М.Драгоманова, чудову маму і бабусю Тамару Миколаївну Стратієнко.
Усе почалося з радіо
І хоч свої перші артистичні кроки юна Тамара зробила на сільській сцені в рідній Катюжанці на Київщині, справжньою артисткою відчула себе з мікрофоном на республіканському радіо. Туди її привела хрещена мати, педагог сценічного мовлення театрального інституту Надія Новацька. Їй припали до душі Тамарин голос, розуміння і відчуття слова, тому на другому курсі запропонувала піти з нею на радіо, до талановитого режисера та мудрого вчителя Марка Юхимовича.
– І мені одразу дали читати фрагмент із твору Олександра Пушкіна, – згадує моя співрозмовниця. – То було так хвилююче для мене та водночас радісно, цікаво, що я прикипіла до мікрофона. І коли з’являлася між лекціями вільна хвилина, наче на крилах летіла на Хрещатик, 26.
Якогось дня Марко Юхимович зустрів свою ученицю в студії і сказав: «Чому ти не забереш у бухгалтерії гонорар?» Тамара, зніяковівши, зашарілася, мов вишня: «Як, за те, від чого маю колосальне задоволення, повинна отримувати ще й гроші?..»
– Виходить, що ви впали у дитинство не випадково? І так вміло прядете, тобто ведете, «Куделю», розповідаєте про таїну слова.
– У дитинство я впала також удруге, бо свого часу працювала в дитячій редакції на телебаченні – була ведучою «Вечірньої казки». Тут, на радіо, моя стежка перетнулася із стежками чудових фахівців Марії Шиманської, Світлани Чутової. У них є чого повчитися, з ними можна щиро поговорити. Я прийшла в дитячу редакцію до своїх добрих знайомих, друзів, однодумців. Готуємо передачі, які корисні не лише для дітей, а й для дорослих: «Загадки мови», «Цікаве мовознавство», «Малі таємниці великого світу», «Твій друг книга».
– І «Куделю». А самі прясти вмієте?
– Авжеж, – радісно зблиснули її очі. – Мене бабуня Дунька цьому навчила. Сукала рівнесенькі ниточки наче струни. І з кужілкою, і за ткацьким верстатом умію працювати – снувати човником між нитками. Моя бабуня була неабиякою майстринею. Таких страв, квашеної капусти та огірків, які стояли в її погребі, ніде не куштувала, хоча доводилося сидіти за різними столами.
Без мрії не можна жити й любить
Я вивела пані Тамару на дитячу стежку і відчула, як їй на ній затишно та хороше, не хоче повертати на іншу. Тож підемо в Катюжанку – в росяні світанки, кучеряві спориші й духмяну матіолу, врочисті півонії, горді мальви, які росли попід вікнами вчительської хати Миколи Тимофійовича. Саме тут його донька вимріяла для своєї долі сцену: співала, танцювала, грала на бандурі так, що все село заслухалося та задивлялося. А які сукні, спід-нички шила для неї мама!..
– Після випускного вечора поїхали ми з татом до Києва, щоб вступити до музичного училища імені Глієра, – веде далі Тамара Миколаївна. – Мені тоді лише 16 виповнилося і до училища мене не прийняли, мовляв, ще не пройшла мутація голосу.
Дівчина не розгубилася, а навіть стішилася і віднесла документи до театрального інституту. Через два дні вона читала для приймальної комісії байку, монолог Шури Ясногорської із «Прапороносців» О.Гончара. Читала й пильно дивилася не на стелю, а їм в очі – промовляла до метрів сцени щиро, без фальші й цим їх підкупила. Перший тур позаду, а за ним – і другий.
– Що ви ще можете, окрім монологу розповісти? – запитав її один із членів приймальної комісії.
– Кольоровий сон, який бачила цієї ночі, – випалила абітурієнтка. – Начебто я виходжу зі свого двору і поглянула в небо. А звідти на мене дивиться дуже красивий дід: з буйним волоссям, розкішними вусами, широкими бровами, добрими очима і дує на мене. Але я не падаю, а йду й відчуваю, як мені легко та хороше.
Усі слухали цю розповідь, затамувавши подих. Далі Тамара заспівала свою улюблену пісню «Без вітру не родить жито, без вітру вода не шумить. Без мрії не можна жити, без мрії не можна любить». Третій тур для срібної медалістки був забавкою.
У театральний зазвичай вступали неабиякі хлопці та дівчата – їх готували до інституту головні режисери театрів. Тамара ж подолала свій шлях до мрії самотужки, без будь-якого протеже. На перших курсах складнувато було вчитися, але, хвалити Бога, їй пощастило з учителем – сценічної майстерності її навчав Олександр Фомін, учень самого Станіславського.
Молитва за Тетянку
До театру імені М.Заньковецької після інституту пані Тамара не поїхала – свекруха не пустила.
– І я їй дуже вдячна, – не приховує радості моя співрозмовниця. – Тоді саме відбувався конкурс дикторів на телебаченні, тож вона й порадила піти спробувати себе.
Перемогу здобула досить легко. А через три місяці диктору Тамарі Стратієнко вже доручили «запалити» кольоровий телеекран. Звісно, декому це не сподобалося, бо ж поруч працювали справжні метри – зі стажем і досвідом.
– І тут мені пощастило на добрих людей, – продовжує. – Із Тамарою Павленко ми готували популярні музичні передачі «Ранкова музична пошта», «Сонячні кларнети», «Любов і шана», «І тільки музика». Вона й нині не може заспокоїтися, що я залишила телебачення і намагається якось повернути мене назад – хоче придумати передачу для мене.
– Яке місце у вашій творчій біографії займала «Вечірня казка»?
– Вона і досі в моєму серці. Три роки спілкування з дітьми – це велика радість та щастя. Які листи, малюнки присилали мені діти і не лише діти! Часто доводилося працювати з листами дорослих – розв’язувати їхні проблеми на рівні сільради, соцбезу, колгоспу.
Одного разу до «Вечірньої казки» надіслав листа батько хворої дівчинки, яка понад усе любила цю телепередачу. Тетянка потрапила до лікарні, де її готували до операції на серці, тому заборонили дивитися телевізор. Вона благала лікарів: «Швидше оперуйте мене, бо дуже скучила за тьотею Тамарою».
– Я читала в прямому ефірі й не могла стримати сліз, – розповідає дикторка. – А в кінці передачі звернулася до всіх глядачів: «Дорогі дітки, дорогі татусі й мами, дорослі, давайте у цю мить усі разом помолимося за Тетянку, щоб вона швидше одужала».
– Як жаль, що нині ми чуємо з уст ведучих, дикторів лише скупу, суху інформацію. Дуже прикро. Вони забувають, що існують паузи – граматичні, логічні, психологічні. Таке враження, що красиві з виду диктори не вникають у смисл того, про що тарабанять. Думку можна передати не лише словом, але й багатьма іншими засобами виразності.
– Ви свого часу викладали в театральному інституті. Пишаєтеся своїми учнями?
– Певна річ. Серед них – актори Андрій Харитонов, Віктор Андрієнко, диктор Світлана Ганська і Микола, який веде погоду на ICTV. Мої вихованці працюють режисерами на «Інтері». І нині маю хороших студентів – майбутніх педагогів. Щонайперше навчаю їх відчувати мелодику слова. Адже вчитель у класі – це теж актор. Проходячи коридорами інституту, із болем у серці згадую тата – педагога від Бога…
Не втомилася радіти квітам
Тамару Стратієнко ми знаємо ще і як ведучу концертів у престижних палацах. Коло її друзів по сцені наймовірно широке: співаки, актори, поети, політики. Своїм словом їй доводиться тримати великі аудиторії. І це не так просто.
– Одного разу мене запросили бути ведучою на весіллі, – дивується навіть сама з того.
– Тамадою?
– Так, але не просто надавати слово гостям для привітання. Я дуже старанно готувалася до такої події, бо ж хотіла, щоб це свято запам’яталося не лише молодятам. То була справжня весільна вистава. Коли приходжу до центральної наукової бібліотеки, то дівчата знають, що в мене незабаром концерт.
– Що вам найчастіше дарують під час концертів.
– Квіти. Я їх дуже люблю. І коралі, але я відмовляюся від них, бо це ж здебільшого сімейна реліквія. Якби усі брала, то либонь їх з відро мала.
– А які ж улюблені квіти?
– Спробуйте вгадати.
– Ромашки, чорнобривці…
– Ні, хоча я їх теж люблю. Але найбільш мені до душі білі нарциси – квіти мого дитинства, первістки весняної клумби…
– А де, зазвичай, відпочиваєте: на Канарах, у Карпатах, на дачі?
– Минулу відпустку провела в Італії. Уперше там побувала по туристичній путівці, яку подарували діти. Мені люба моя дача під Києвом, де так багато різного цвіту.
– Ось цей бузок, що у вазі, звідти?
– І бузок, і тюльпани… Нині так хороше квітували черешні, яблуні. Мій чоловік там вирощує чудові помідори та огірки і дуже з того пишається. Засолюємо їх на зиму.
Синам, невісткам, онучкам тут теж затишно.
– Ви живете поміж таких цікавих і відомих людей, спілкуєтеся з артистами, ученими, політиками. Чи не хотіли б написати книгу?
– Хотіла б. Треба лиш сісти і написати перший рядок. Одначе ніяк не зберуся, – і зачаровано посміхнулася. Та посмішка – із самого серця: такого доброго, щирого, люблячого, великого, співчутливого. Як жаль, що ми рідко посміхаємося одне одному, друзям, колегам, сусідам і просто зустрічним. Либонь, розучилися?..