Мертві сорому не ймуть
Для нас, колишніх мешканців вулиці Артема, а точніше, кварталу між вулицями Гоголівською і Полтавською, прізвище Корнійчук було знайомим і навіть знаковим із самого дитинства. Нині не кожен і пригадає, що особняк, у якому тепер розміщується офіс фонду Сороса, відразу після війни був такою собі віллою, де планували жити і відпочивати після трудів праведних класики двох літератур – української і польської. Однак Олександр Корнійчук і Ванда Василевська (а це були вони) так і не прижилися за адресою: вулиця Артема, 40 (нині – 46).
І якщо розгортати цю тему далі, то починається суцільна містика або, принаймні, не зовсім зрозумілі речі. Перша ж ніч у новозбудованому котеджі обернулася для подружжя письменників справжнім кошмаром. Зчинилося таке нестерпне виття, що до ранку новосельці не зімкнули очей. А невдовзі не останні в Україні і Польщі люди відмовилися від шикарної як для тих часів вілли.
По-різному коментував це обиватель. Віллу начебто будували полонені німці. (Насправді, угорці. – Ред.) От вони й помстилися за своє приниження, вмонтувавши у стіни глиняні глечики. Варто дмухнути щонайменшому вітерцеві – і починається… Були й екстравагантні пояснення. Тут неподалік стояла зруйнована більшовиками у 30-ті роки церковця, а навколо неї було кладовище. «Це виють мерці, – перешіптувалися лук’янівські жінки. – Їм не подобається, що на їхніх кістках будують…».
Так чи інак, але й пізніше мене не полишало відчуття того, що Олександр Корнійчук – автор «В степах України», «Загибелі ескадри», «Платона Кречета» та інших відомих і вкрай популярних свого часу п’єс, – був якоюсь мірою нашим сусідою. Ротондного типу будиночок за старовинною (ще, певне, церковно-цвинтарною) огорожею щоразу виникав в уяві, щойно мова заходила про драматурга, який «сміливо випереджав» Йосипа Сталіна у різного роду культурно-мистецьких погромах, викриттях і розвінчуваннях. «З’явиться, було, яка-небудь актуальна і надзвичайно гостра п’єса, – згадував мій покійний батько, – і всі ми дивуємося: «Який сміливий і мужній Корнійчук!» А невдовзі у «Правді» друкувалася постанова партії з критикою тих самих тенденцій, які «викривав» Олександр Євдокимович. Таким «сміливим» «барабаном епохи» бути не складно було і навіть вигідно».
І при всьому тому… Не варто соромитися щирого сміху з приводу «соцзмагання» корнійчукових Часника і Галушки. Телеверсію «Степів…», мов «Іронію долі», задивилися до дір. Весело, природно, а головне, – талановито! Пригадую, яким промінчиком чогось нового, нестандартного здався мені, втомленому вервечкою дебелих «шедеврів» про становлення радянсько-колгоспного життя на селі, «Платон Кречет» у шкільній програмі української літератури. Життя міської інтелігенції, напружений і динамічний сюжет, психологізм… І знову ж таки, як вдало в літературному плані це втілено!
У дні, коли відзначаємо 100 років від дня народження класика (всього-то 100, а іноді здається, що Корнійчук від нас не менш далеко, ніж Рабле і Данте Аліг’єрі!), варто було б визначитися з об’єктивною, зваженою оцінкою творчості цього митця, з його місцем у нашій літературі. Спробуйте, вилучіть названі й деякі інші твори. Чи так «очистившись», будемо ми цікавішими для навколишнього світу, якому за великим рахунком абсолютно байдуже, скупим чи щедрим був за життя Олександр Євдокимович і чи справді злякався він стогону мертвих на вулиці Артема? Сказано: мертві сорому не ймуть! Ми ніколи не дізнаємося, чи соромно було б авторові за «радісний пафос» колгоспного села на ледь присипаних землею братських могилах Голодомору-33 («В степах України»), за «Загибель ескадри»… Та нам має вистачити цивілізованості не чинити з цим усім за принципом: немає митця і його творів – немає проблеми.