Випадковість стала закономірністю

Народному артисту України, лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка Сергію Сміяну – 80. Майже 55 років він працював головним режисером у театрах Полтави, Дніпропетровська, Львова, Запоріжжя, Києва. Після роботи в київському Театрі імені Івана Франка Сергій Костянтинович став головним режисером Театру оперети, де працює і нині.

– Чому ви обрали професію режисера?

– Режисером я став випадково. Мої батьки були малограмотними людьми, але хотіли, аби я отримав освіту. Коли 1944 року разом із авіазаводом повернувся з евакуації до Києва, то дуже хотів отримати вищу освіту. Єдиною умовою було те, аби серед вступних іспитів не було математики, хімії і фізики. І я випадково побачив оголошення театрального інституту імені Карпенка-Карого, де треба було складати лише два вступні іспити – майстерність актора і Конституцію Радянського Союзу.

– Випадок виявився щасливим?

– Так. Моє щастя і в тому, що дожив до цієї пори, і що маю двоє дітей та троє внуків. На жаль, ще двоє – старший син і онука трагічно загинули.
Працював у цікавих колективах. Пишаюся тим, що керував львівським театром імені Марії Заньковецької, який має своє обличчя та свої закони. Сказати, що це хороший театр – майже нічого не сказати. Особлива віха в моїй творчості – Театр імені І.Франка. За вісім років пощастило працювати з такими видатними франківцями, як Наталія Ужвій, Володимир Дальський, Ольга Кусенко, Юлія Ткаченко...

– Чи виникали казуси при виборі вистав?

– Я довго вагався перед тим, як поставити першу виставу в Театрі імені І.Франка, щоб не образилися такі відомі драматурги, як Зарудний, Коломієць. І вирішив поставити «Кассандру» Лесі Українки. Адже Леся, яка уособлює європейський рівень мистецтва, завжди достойна бути першою.

– Яке із ваших творчих дітищ – найбільша гордість?

– Передусім «Кассандра». Також для мене дуже дорога робота над поетичною виставою башкирського драматурга М. Каріма «У ніч місячного затемнення». На головні ролі в цій виставі запросив молодих артистів Ніну Гіляровську та Олександра Биструшкіна. З мого благословення вони отримали путівку в мистецьке життя, зігравши у високопрофесійному столичному театрі. Дуже приємно, що актори стали майстрами – я в них не помилився.

– Які плани ви ще не реалізували?

– Хочеться поставити оперету І. Кальмана «Фіалка Монмартру». Я ще ніколи не брався за цю виставу (там всі головні ролі грає молодь). До речі, до Театру оперети прийшла творча молодь (Ірина Беспалова, Єлизавета Гаврилюк, Сергій Авдєєв, Роман Мороз, Володимир Одринський), тому є з ким працювати. Дуже хочеться створити феєрію, яка б надовго запам’яталася глядачеві.