У бордель, на роботу…
Українки залишили в минулому казкові ілюзії про принца на білому коні. Тепер вони мріють про бізнесмена з шестисотим «Мерседесом». Щоправда, можна легковика й скромнішого. Але його хазяїн повинен неодмінно мати тугого гаманця. Звісно, у державі, де понад дев’яносто відсотків населення злидарює, таких хлопців на всіх явно не вистачає. Тож наші співвітчизниці кращої долі шукають за кордоном. І нерідко потрапляють в уміло розставлені сіті сучасних работорговців, котрі справно постачають українками зарубіжні підпільні будинки розпусти. Яку там роботу виконують наші красуні – неважко збагнути. До речі, їхніми молодими тілами насолоджуються не лише явні негідники, а й так звані миротворці ООН і працівники загонів міжнародної допомоги. Про це, до речі, у своїй книзі «Наташі: сучасна світова секс-торгівля», презентованій в Україні, повідав канадський журналіст, українець за походженням, Віктор Маларек.
Сімнадцятирічна Олена потрапила до Боснії, коли там закінчилася війна. За ніч дівчина під примусом обслуговувала до 15 чоловік. Мала виконувати всі забаганки солдатів-миротворців, інакше господар борделю її просто вбив би. За півроку в полоні нашу співвітчизницю зґвалтували 1800 разів. За кожен сексуальний сеанс власникові перепадало по 50 доларів. Олена ж за свою роботу не отримувала ані цента. А одного жахливого вечора дівчину передали десятьом солдатам напідпитку. З нею забавлявся цілий взвод.
Якось під час облави українку заарештували в барі. Серед солдатів, що робили обшук, вона впізнала вісьмох своїх «клієнтів». Дехто з них служив у спеціальних силах міжнародної поліції ООН, інші представляли місцевих правоохоронців. Після арешту її допитала працівниця міжнародної групи захисту людини. Дівчина не побоялася вказати на своїх мучителів-ґвалтівників. Одначе за тиждень зганьблену й зневірену в справедливість Олену без жодної копійки в кишені відправили додому. А в статистичних даних Місії ООН у Боснії та Герцеговині зафіксували ім’я ще однієї незаконно вивезеної з батьківщини жінки, врятованої спеціальними силами міжнародної поліції.
Отже, цинізм досяг свого апогею. Люди, котрі мали стабілізувати ситуацію в країні, фактично стали на один щабель зі злочинцями. У даному разі – торговцями людьми.
Загалом же слід вітчизняної секс-рабині помічений у борделях 42 країн світу. Першість тут, звісно, належить Туреччині. Друге місце впевнено утримує російська столиця – Москва. Трійку сумнівних призерів завершує Польща. Багато наших роксолан трудиться й у сучасних гаремах Македонії, Італії. За кілька останніх років з великими потугами додому вдалося повернутися близько 2000 жінкам. Бо ж, як доводять реалії, сьогодні значно легше виїхати на роботу в… закордонний бордель. А от вирватися звідти вдається не кожному.
Згідно з дослідженнями дев’яносто відсотків дівчат і молодих жінок, відгукуючись на сумнівні зарубіжні робочі запрошення, добре знають, що можуть потрапити до підпільного будинку розпусти. Водночас усі вірять саме у свою щасливу зірку, що у чужій країні збиратимуть апельсини, доглядатимуть дітей, старих немічних людей тощо. Такі мрії, звісно, оманливі. Бо ж чимала армія тих, хто нелегально виїжджає працювати, зрештою примусово трудиться на сексуальній ниві. Хоча трапляються жінки, готові до такого випробування.
– Днями мені зателефонувала знайома – попросила допомогти знайти юну киянку, котра подалася до Туреччини, – розповідає голова ради Всеукраїнської громадської організації «Жіночий консорціум України» Наталя Самолевська. – Дівчина добре відала, куди може потрапити. Але їдучи, сказала: «В Україні не бачу свого майбутнього. Нехай ліпше десь мене продадуть бодай за 100 доларів, то знатиму: комусь-таки потрібна». Дівчина немов наврочила. До Туреччини їхала з трьома приятелями. «Роботодавці» одразу поклали око на киянку. Не зволікаючи, її кудись забрали. А от хлопці й досі в очікуванні обіцяної роботи.
Сподіваюсь віднайти сліди дівчини…
Безперечно, в Україні життя – не мед. Але ж далеко не все вітчизняне жіноцтво шукає порятунку за кордоном. Та ще й відкрито натякаючи на готовність стати на шлях секс-рабині. Можливо, дівчина мріяла про таке становище? То й не варто її шукати. Проте, схоже, пані Самолевська не звикла «здавати» співвітчизниць. А отже, «Жіночий консорціум України» боротиметься за зниклу в Туреччині киянку. Напевно, представники цієї громадської організації знайдуть дівчину в подібному до того місця, про яке авторові вищезгаданої книги розповідав Давид – один із так званих посередників в ізраїльському борделі.
– До нас приходять різні чоловіки. Одружені, самотні, солдати, бізнесмени, священики. Щомісяця в Ізраїлі мільйон мужчин відвідує повій. Чоловікові потрібно знімати напругу. Їх чимало приходить сюди за тими речами, які не люблять робити єврейки…
Проте в тому ж таки Ізраїлі вистачає людей, стурбованих тим, що діється на місцевих вулицях червоних ліхтарів. Це – співдиректори Інформаційного центру Лія Грюнпетер-Голд і Ніссан Бен-Амі. Вони досліджують процес незаконного ввезення до Ізраїлю жінок, серед яких чимало українок. Найбільше Бен-Амі обурюють гаредім – ортодоксальні євреї, котрі заповнюють тель-авівські борделі по п’ятницях, аби розважитися напередодні єврейського сабату. З одного боку ці хлопці-святеники виступають проти будинків розпусти, з другого – вважаються прямими споживачами імпортного сексу. Жінки з їхнього оточення, бачте, не можуть задовольнити набожних людей. Ортодокси не мають права мастурбувати, аби даремно не витрачати сперму. Тому без презервативів «сексують» з іноземками, водночас стверджуючи, що ті нещасні рабині – не люди…
На щастя, в Україні так не вважають. Тут вищезгаданий жіночий консорціум спільно з комітетом Верховної Ради по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією, іншими організаціями за підтримки ОБСЄ створили громадську робочу групу. Вона планує проаналізувати судові вироки, винесені за ст.149 ККУ (торгівля людьми). За продаж наших жінок злочинці мусять понести заслужене покарання. Жодних виправдань для работорговців XXI століття не повинно існувати. Як це, приміром, мало місце на Луганщині. Дружина продавця живого товару подала довідку, що вона опікується онуками, тож, мовляв, не залишайте нас без годувальника. Один із найгуманніших вітчизняних судів навіть просльозився: шкода йому стало бідних сиріток, на потреби яких дідусь заробляв тяжкою працею – продажем у рабство дітей інших матерів і батьків.
– Останнім часом до судових інстанцій України направлено майже 800 таких справ. Проте справедливих вироків винесено лише 6-10 відсотків. Решта злочинців, що продавали людей, уникнули покарання, – бідкається Наталя Самолевська. – Після завершення розгляду справ засуджених, як правило, одразу ж звільняли. А що ж їхні жертви? На них тиснуть всі: знахабнілі рідні, друзі, колеги продавців, ситуація, час. учорашня рабиня, знесилена фізично, втомлюється нарешті й психологічно. І нерідко відмовляється від попередніх свідчень, боючись за своє нехай і понівечене життя. Так не повинно бути. Тому активно працюємо над пропозиціями-змінами до чинного законодавства, яке дозволить значно ефективніше боротися з вітчизняними работорговцями.
Насамкінець. Ганебне явище XXI століття на території України залишатиметься доти, доки наші жінки не полишать ілюзій щасливого заробітчанства за кордоном. Останнє ж можливе лише за добробуту в кожній українській хаті, в кожній родині…