Твою біду навпіл розділю...
Завжди викликають захоплення люди, на долю яких випали тяжкі випробування і які не зламалися, зуміли вистояти всім бідам наперекір. Серед таких нескорених – Василь Воробйов. Йому 68 років, 45 з них він інвалід 1-ої групи, пересувається на милицях. Проте чоловік не лише сам живе насиченим повноцінним життям, а й допомагає іншим.
Василь Петрович створив товариство інвалідів-опорників «Нивки», яке очолює вже дванадцять років.
Невеличка двокімнатна «хрущовка» Воробйова давно перетворилася на офіс. Тут завжди людно, не змовкає телефон.
Нелегко, звичайно, Василю Петровичу. Адже на обліку в товаристві «Нивки» перебуває аж 400 інвалідів. І про життя та проблеми кожного він знає достеменно, вникає в усі подробиці. Номер його старенького «Запорожця», який донедавна служив єдиним транспортом організації, знають не лише в міській та районній органах влади, а й у найвищих державних установах.
Василь Воробйов вважає: якщо розділиш чуже горе, біль, то його зостанеться лише половина. Щоправда, самого життя теж не милувало, довелося випити гірку чашу до дна, та ще й яку.
...Народився і виріс Василь Воробйов на Кубані, де, як каже, «українську мову почуєш частіше, аніж на вулицях Києва». Працювати почав десятирічним хлопчаком ще під час війни. Перша посада – посильний у сільраді.
– Несу повістку на станицю за кілька кілометрів, а що в конверті, не знаю: якесь повідомлення чи похоронка, – згадує він. – Прочитає, бува, жінка те послання, та й заб’ється в риданнях. Надивився на горе людське ще в дитинстві. Одного разу прийшла чорна звістка і в нашу хату. Батько загинув на початку травня 1945 року, – зі сльозами каже Василь Петрович.
Свою першу нагороду – медаль «За доблесну працю в роки війни» – Василь Воробйов отримав 1945 року. Після шести класів (треба було заробляти на хліб, адже матері самій нелегко було піднімати дітей) закінчив курси кіномеханіків. Їздив з пересувкою від станиці до станиці і крутив кіно. Для виснажених війною та тяжкими повоєнними буднями людей це було справжнім святом.
Відслуживши в армії, Василь Петрович вирішив змінити фах кіномеханіка на справжню чоловічу професію – військового. Вступив до Київського училища самохідної артилерії імені Фрунзе. У столиці України зустрів і свою наречену Марію. Та військову кар’єру зробити йому не вдалося. Армію скорочували, і він демобілізувався.
Країні потрібно було вугілля, молодь вербували на шахти. Туди й подався Василь, залишивши в Києві молоду дружину. Але не пропрацював і місяця, як у забої сталася аварія – викид метану. Скільки пролежав без пам’яті, він не знав. Коли в лікарні прийшов до тями – жити не хотілося. Діагноз медиків звучав як вирок: перелом хребта з розривом спинного мозку, нерухомість на все життя. І це тоді, коли за вікном кипить і вирує життя, а тобі всього двадцять три і хочеться жити на повні груди. А натомість бачиш лише стіни лікарняної палати, білі халати медиків, чуєш співчутливий шепіт медсестер, а в очах молодої дружини бачиш вічний смуток і відчуваєш щомиті нестерпний біль. І так сім місяців поспіль...
Провідували хлопці з шахти, допомагали чим могли. Бачили, в якому відчаї їхній товариш, тому іноді, бувало, і пляшку прихоплять: «Випий, легше на серці стане». Василь зрозумів, що так легко і на дно скотитися. Вирішив: треба починати життя спочатку і жити, як раніше. Він почав активно тренуватися, займатися гімнастикою і незабаром «встав на ноги». Тобто, міг пересуватися по лікарняному коридору на милицях.
Василь Петрович каже, що вижив і встав завдяки чуйному медичному персоналу, догляду дружини Марії Петрівни, справжнім друзям, які не відвернулися у тяжку хвилину.
Повернувшись до Києва, працював спочатку бухгалтером в райсоцзабезі. Але незабаром інвалід 1-ої групи Василь Воробйов пішов служити... в міліцію. 27 років пропрацював в управлінні внутрішніх справ міста Києва черговим пульту управління. За це має з десяток нагород. Але на скромну зарплатню радянського міліціонера сім’ю було прогодувати важко, тому постійно підробляв.
Вийшовши на пенсію, Василь Воробйов не міг довго всидіти без діла. Вирішив створити товариство інвалідів-опорників, щоб разом розв’язувати проблеми. «Адже державі, за великим рахунком, інваліди ніколи не були потрібні», – вважає він.
Товариство «Нивки» має свій статут, його члени щомісяця сплачують внески. Але цих коштів замало.
– Ми ж не тільки продуктовими наборами до свят інвалідів забезпечуємо. Іноді потрібні значно більші кошти на лікування, а то й на похорон, – каже Василь Петрович. – Приміром, недавно в Бондаревських померла донька. У цій сім’ї всі інваліди – мати, син та донька, жили на скромні пенсії. Підготували до похорону, а ввечері померла й мати. Уявляєте, в домі двоє покійників. Але поховали по-людськи. Спасибі, допоміг депутат Шевченківської райради Микола Труш. Ніколи не відмовляють у допомозі й депутати Київради – Володимир Яловий, Віктор Пилипишин. До Ольги Висоцької завжди звертаємось, якщо потрібно покласти когось у лікарню. Телефоную їй прямо додому.
А депутат Київради Віталій Комов, приміром, допоміг для товариства придбати автомобіль «Славуту», адже старенький «Запорожець» відмовив ще під час Помаранчевої революції. Учасники товариства «Нивки» активно відстоювали демократію на Майдані, а возив їх туди Воробйов, по 50 осіб щодня. Слова подяки голова товариства інвалідів висловлює і на адресу начальника жеку №1020 Василя Григоренка, який допомагає інвалідам з ремонтом квартир. А також – ВАТ «Хімпласт», керівникові одного з філіалів банку «Промінвест» Тетяні Шаповаловій. Проте Василь Петрович нарікає, що в Шевченківському районі аж 60 депутатів, але відгукуються лише одиниці.
Василь Воробйов прагне, щоб життя всіх інвалідів в Україні значно поліпшилося. В цьому він, як і інші, покладає надії на новий уряд. Свої пропозиції з цього приводу неодноразово надсилав Юлії Тимошенко. Мріє зустрітися з Прем’єр-міністром тет-а-тет, каже, що є про що їй розповісти. Сподівається, що така зустріч незабаром відбудеться.