Кульмінація євросезону
Сьогодні в Стамбулі: «Мілан» проти «Ліверпуля» в євроліговому протистоянні за найпрестижніший футбольний приз
Англійський «Ліверпуль» фінішував п’ятим у чемпіонаті своєї країни. «Мілан» у підсумку став другим у національній італійській серії «А». Проте саме одна із цих команд удостоїться титулу найсильнішої в Європі, завоювавши Кубок чемпіонів сьогодні ввечері в ювілейному, п’ятдесятому фіналі найпрестижнішого клубного турніру сучасності.
Нема героя в своїй вітчизні. Подібне в історії найпрестижніших клубних змагань траплялося так часто, що вже нікого не дивує поява на континентальній вершині колективу, який не увінчаний національними лаврами. Або навпаки. Той же «Ліверпуль», приміром, майже безроздільно пануючи в англійському футболі наприкінці 70-х років минулого століття, аж двічі в цей же період поступався Кубком європейських чемпіонів своїм землякам із Ноттінгема. Проте 1978 року, коли «Ноттінгем Форест» єдиний раз у британській футбольній історії став найсильнішим англійським клубом, європейський трофей опинився саме в Ліверпулі. Схожа ситуація в «Мілана»: тільки одного разу в шести випадках, коли Кубок європейських чемпіонів гостював у цьому італійському місті завдяки тріумфу однойменного клубу, останній ставав і переможцем серії «А». Мова про 1994 рік. А от 2003 року «Мілан» обіграв у євроліговому фіналі туринський «Ювентус», який був італійським чемпіоном і того, і попереднього сезону. Та навіть на цьому тлі унікальним варто назвати континентальне досягнення німецького «Байєрна». Тридцять років тому мюнхенці завоювали Кубок європейських чемпіонів, фінішувавши в бундеслізі тільки десятими, до того ж з негативною різницею забитих і пропущених м’ячів.
«Королям» і почесті королівські. «Мілан» і «Ліверпуль» по праву входять до когорти найтитулованіших європейських колективів: італійці шість разів сходили на чемпіонську вершину в Старому Світі, а британський гранд – чотири рази. Причому, в активі міланців аж вісім євротрофеїв, а ліверпульці здобули сім континентальних призів. За цим показником поряд з ними стоїть хіба що «Барселона», а вище – тільки «Реал»: іспанський столичний клуб, наділений статусом «королівського», дванадцять разів брав участь в євроліговому фіналі й тричі ставав найсильнішим у Старому Світі. Це абсолютний рекорд у міжнародому футболі, який навряд чи поталанить комусь бодай повторити в найближчому десятилітті. А може, навіть в найближчих десятиліттях.
«Мілан» ставав чемпіоном аж двадцять три рази: в Італії – сімнадцять разів, на континенті – шість. Можливо, й не вельми часто, якщо взяти до уваги рік заснування колективу (1899-й) та більш як столітній стаж виступів у турнірах найвищого рангу. Проте рівень конкуренції в італійській серії «А» якщо й не найвищий, то принаймні один з найвищих у світі. Траплялися в «Мілана» й провали (клуб виступав і в нижчих лігах), однак загалом його результати або найкращі, або близькі до найкращих. І на міжнародній арені він доволі часто серед лідерів: окрім шести Кубків європейських чемпіонів, міланісти завоювали й по чотири Суперкубки УЄФА та Міжконтинентальних кубки. Колектив завжди славився «зірками» найвищого світового класу. Захисника Барезі, наприклад, і досі вважають зразком виняткової надійності. А напівоборонців Гулліта і Райкарда визнали найефективнішими універсальними виконавцями 80-90-х років минулого століття. Та найбільшої слави, звичайно ж, зажили футбольні стрільці. Восьмеро з них у різні часи ставали найвлучнішими в серії «А». У 30-40-і роки двадцятого століття королював Боффі, після Другої світової – легендарний швед Нордаль, на зламі 80-90-х років «летючий голландець» ван Бастен, а нині – українець Шевченко.
«Ліверпуль» започаткував свій родовід 1892 року. Він один з наймолодших англійських грандів (для прикладу, «Манчестер Юнайтед» існує з 1878 року, «Арсенал» – з 1886-го, а от «Челсі» – з 1905-го). Зате рівних йому за перемогами в країні немає: вісімнадцять національних і чотири європейських титули, завойованих переважно в 60-80-х роках двадцятого століття, зробили «Ліверпуль» недосяжним і для манкуніанців, і для канонірів, які ведуть перед у британському футболі впродовж останніх півтора десятка років. Команда завжди славилася згуртованістю та збалансованістю складу. Можливо, саме з цієї причини в її лавах переважали турнірні бійці високого класу, зате було відносно мало виняткових особистостей. Хоча, звісно, траплялися й такі. Наприклад, Іан Раш. Цей валлієць, що вражав унікальною для прагматичних 80-х років швидкострільністю, 1984 року забив у ворота суперників аж 32 м’ячі. Це четвертий снайперський результат у чемпіонаті країни за останні сорок років і абсолютний рекорд ліверпульського клубу. Найвлучнішими в англійській лізі ставали тільки п’ятеро «червоних» стрільців (червоний – основний колір «Ліверпуля»), причому двічі – лише Майкл Оуен, який був ідолом тамтешніх уболівальників на зламі двох століть, але нині виступає за іспанський «Реал».