«Урус-шайтан» і товариш бджіл

За деякими припущеннями, цьогоріч виповнюється 400 років від дня народження одного з найвідоміших козацьких звитяжців – кошового отамана Низового Війська Запорозького Івана Сірка… Щоправда, за народними переказами, про день і рік народження козака-характерника дізнатися взагалі неможливо. Адже з’являлися вони на світ втаємничено, на високих степових могилах під час грози й від вовчого виття...

Якби автору знаменитого листа запорожців до султана Мехмета IV, соратнику Богдана Хмельницького, побратиму Івана Богуна, славному Вінницькому полковникові показали фільм «Вогнем і мечем», він, напевно, побажав би зустрітися з кінорежисером. Аби почастувати його, а заодно і тих, хто цю картину крутить на наших телеканалах,  канчуком...

Тоді, коли були ми козаками, усе було не як у Сенкевича та Гофмана, а по-чесному. Пів-України під спідницю синьоокої польки козацька старшина не запихала. І бидлом вона не була, і латину знала, і грамоти хрестами не підписувала. І оковиту з нічної вази ясновельможного пана Потоцького, тим більше в поході, не лигала. Та що там! За оцінкою сучасників: у всій Європі й у всій Передній Азії на той час не було більш вправніших бійців. А  «берети»  та інші спецназівці не годні навіть у слід їм ступити. Тож і не дивно, що чимало уславлених воїнів і полководців XVII-XVIII століть приїжджали на Січ за науками. І росіяни, і французи, і австрійці намагалися вивчити прийоми бою, стратегію і тактику козацьку. І казали, щоб усе це осягти, мабуть, треба народитися козаком-українцем у Ніжині, Полтаві й Лубнах, а не у Відні, Амстердамі чи Парижі.

До речі, про Париж. За тих часів, коли король Людовик-Сонце був хлопчиськом і країною управляв кардинал Мазаріні (жовтень 1645 р.) почалася чергова іспано-французька війна. Сорок тисяч д’Артаньянів і Партосів упродовж кількох місяців намагалися відбити у кастильців Дюнкерк. Але фортеця-порт здавалася неприступною. І тоді кардинал здогадався запросити до себе на службу козаків. Дві з половиною тисячі запорожців на чолі з наказним отаманом Іваном Сірком прибули до Франції і «найміцніша у світі твердиня і ключ до Па-де-Кале» виявилася настільки «приступною», що всі Конде і де’Тревілі зрозуміли, за кого бог війни і Пречиста Мати. Як з’ясувалося пізніше, брати знаскоку Дюнкерк козаки не захотіли, а застосували військову хитрість. Наказали вони двом французьким фрегатам вийти звечора в море і дозволити іспанцям себе  полонити. А самі причаїлися в трюмах. А потім, коли іспанські матроси полізли «за трофеями», скрутили їх по одному, а самі піднялися на палубу і під кастильськими прапорами зайшли до порту. Знявши вартових і полонивши коменданта фортеці, запорожці взялися до справи. До півночі вся берегова артилерія вже була під контролем у братчиків. А потім вдарили в литаври і розпочався гопак. Не такий собі танець, а бій: з підсіканнями, ударами і блоками. Адже давно доведено: гопак і повзунок  – абетка українського бійцівського мистецтва. А «танцювати» на Січі навчали хвацько. Вранці, коли багатотисячна французька армія приготувалася до вирішального штурму, ворота фортеці розкрились і запорожці привітали своїх союзників залпами з трофейних іспанських гармат. Про таку перемогу кардиналу Мазаріні й не снилося. Однак оксамитом і золотом, як було домовлено раніше, він розраховуватись і не збирався. А Сірко начебто здогадався і попросив у кардинала замість грошей трофейні іспанські гармати. Привіз їх додому і поставив на валах навколо Січі. Щоб жоден бусурман не наважився на штурм запорозької твердині: «А спробує  –  усі зуби поламає!»
За сорок років козакування Іван Сірко дав п’ятдесят п’ять великих битв і жодної не програв. Ходив він у походи і по суші, і по морю. І навіть після смерті воював. Його праву руку возили із собою запорожці як найвірніший талісман. Сіркова десниця послужила козакам навіть фатального для Січі 1775 року. У народі й дотепер живе легенда про те, як низовики вийшли битися з військом генерала Текеля. Наказав він рекрутам стріляти. Ті взялися за фузії: клац-клац-клац, а нічого не вийшло – порох відволожився...  Уже потім дізналися вони про те, як Сіркова рука захистила братчиків від вірної смерті, і могилу отамана зруйнували. Та добрі люди зберегли про неї пам’ять, і потім, коли військо Текеля пішло собі геть, могилу кошового відновили…

У народі вірили, що був Іван Сірко характерником: «Начебто народився він зубатим і в перший же день замість маминої цицьки схопився за пиріг і нумо його гризти...» Заговорили його на Афоні. Ніщо Сірка не брало: ні вогонь, ні вода, ні свинець, ні залізо...  Знав він мову Великого Лугу. Міг перекинутися на звіра, на гада й на птаха. І, як справжній характерник, вина не пив і товаришував із бджолами. Тримав на Січі свою пасіку. Навчався у бджіл, а вони збирали для нього не лише мед, а всі степові новини... А по ночах обертався він на сірого вовка. Не в сіроманця, а в того, що служить людям. Так пробирався до ворожого табору, вартових присипав, усе розвідував і брав «язиків». Через те і прозвали його запорожці Сірком, тобто вовком... А для татар він був «Урус-шайтаном». Кримчаки своїх дітей лякали: «Не будете спати, забере вас Сірко, а від нього вже не повертаються…» Так, вороги його боялись, поважали і визнавали за найсправедливішого суддю. Не до Гирея зі скаргами їздили, а до нашого отамана: «Як розсудить, так воно і буде...» І добро Сірка не забували. Коли в Криму була велика спека і вся трава повисихала, він дозволив татарам рятуватися від смерті на землях Великого Лугу. А коли гетьман Самойлович докоряв отаманові за те, що допомагав він недругу християнства, бусурману і ворогу лютому, Сірко відповів: «Коли б чорт, пане гетьмане, помагав людям у крайній нужді, тим зволікати не годиться, бо, кажуть люди, що нужда закон міняє…» Так, жорстоким він не був. І за те, що скоїв Іван Сірко в Чорному Яру, його ніхто не засуджував, адже «один собака двом господарям не служить». Не те, що інші гетьмани... І за булаву Сірко не бився. Не хотів проливати християнської крові. Через те його й спровадили до Сибіру, а потім відпустили... Не знаю, як у Варшаві й Москві, а от у Стамбулі за наказом султана Мехмета IV, мулли молилися за його погибель. А за отой лист, що надіслали султанові братчики, наказав він своїм пашам зібрати чисельне військо і піти на Січ, щоби знищити її назавжди, а самого Сірка привезти до Цар-граду і, як Байду, за ребро підвісити. Але отаман ворогів випередив. Зустрів їх у степу. Все поле разом із ними випалив, а потім, разом із дончаками, посадив запорожців на чайки і вийшов в Азовське море. А коли дійшов до ханського палацу в Бахчисараї, наказав Гирею: «Сиди тихо! А ще раз поткнешся  –  і гори не врятують!»