Фараон Іван із країни «тварогів»

Хвиля національно-культурного відродження у будь-якій країні кличе до життя категорію діячів, яких умовно можна було б назвати «патріотично заклопотаними істориками». За свою журналістську кар’єру довелося зустрічатися з такого роду дослідниками не раз і не два. Ох, і строката ж це публіка!

Зазначу відразу, аж ніяк не обов’язково це стосується українства. Частина з тих, хто каменя на камені не залишає від усього того, що людство встигло створити у царині Кліо, кладе життя на історичну реабілітацію слов’ян, інші – тюрків, ще інші – албанців тощо. Відповідно видаються на-гора більш-менш обширні розвідки, а то й цілі монографії про Велику Оратту, Велику Булгарію, Велику Албанію тощо. Зверніть увагу: саме про Велику! Бо «дослідники» в міру свого «заглиблення» до історії взагалі й освоєння її «білих плям» – зокрема, як правило, доходять висновку, що всі язики у світі ведуть свій родовід від їхньої мови, що й вогонь на їхній батьківщині вперше з кременя вибили, і коня приручили, і колесо винайшли. А що вже казати про писемність! До непристойних розмірів розширюються терени цієї Великої стародавньої вітчизни. То видряпали і розтлумачили по своєму туманний натяк у літописі, то взяли на озброєння топоніми і гідроніми (улюблений козир!) В Єрусалимі їм чується Руса-Салем, в Йордані – Ор-Дана, і пішло-поїхало... Наскільки це слизький і ненадійний шлях – навряд чи є потреба говорити. Достатньо навести один-єдиний простенький приклад народної топонімічної етимології. Є під Києвом сільце – Ходосіївка. Достовірно відомо, що назва його пов’язана з Феодосієм Печерським. Але дослідник позаминулого століття Похилевич наводить і «альтернативну» версію. Мовляв, у селі по дорозі до Лаври та інших київських монастирів часто зупинялися прочани: «ходив» і «сів» – звідси й наймення… Наводячи у книзі «Атлантида» тлумачення деякими дослідниками географічних назв Нового Світу (Міссурі, Міссісіпі, Гондурас, Гватемала, Кампече, Нікарагуа – виявляється, ці слова за походженням давньоєгипетські!), Людвиґ Зейдлер справедливо застерігає, що з таким же успіхом польське місто Радом можна вважати «домом бога Ра».

Чаша урапатріотичного дослідництва не оминула й Україну. Можна навіть сказати, що в нас, як ніде, це явище забуяло буйним квітом. І нічого ж не можна нікому заперечити! Почнеш брати під сумнів пряму належність українців до Трипільської культури і шумерів – і відразу дістаєш «гідну відсіч». «Та скільки ж можна красти в нас нашу історію!» – кинеться на вас із кулаками орданський русасалемець. І етруски – це русичі, і пеласги, і лелеги… Покажуть вам і «древо», де в ролі «стовбура» українська мова, а «гілок» – всі інші, включаючи мову аборигенів Австралії та ескимосів. Не стримаєшся – усміхнешся, і тут же потрапиш до розряду ворожих елементів, а то й українофобів. І таким ентузіастам немає сенсу наводити слова відомого українського археолога Бориса Мозолевського. Чому, дивувався вчений, ми маримо лаврами найстародавніших, так би мовити, колиски всіх і вся? Хіба у цьому велич нації? Хіба у футболі важливо підкинути м’яч якомога вище, а не забити гол і виграти?

Прикро, що археологам-космонавтам та історикам-фантастам залюбки дають площу для розмаю солідні українські часописи. Останнім часом автор цих рядків раз у раз посилається на дуже шановану «Літературну Україну» – що вдієш? Ось і не так давно довелося прочитати широкий коментар одного письменника і публіциста щодо мапи, на якій Наддніпрянщину зображено колискою всіх індо-європейських народів. Для більш-менш серйозних істориків це аж ніяк не сенсація. Давно відомо, що індо-європейці, справді, мігрували на південь з України і Дону, заселили Іран, Індію. Були й зворотні хвилі, наприклад, пізніше заселення Причорномор’я скіфами і сарматами з півдня і сходу. Отже, звичайні об’єктивні процеси переселення народів у пошуках пасовищ, родючих земель.
Але чому б не використати згадувану мапу як ще одний козир на користь існування Великої Оратти – прабатьківщини слонів? Коли прочитав про «родичів Сварога» – туарегів (одне з берберських племен у Сахарі, яке до Перуна, Дажбога, Велеса і Мокоші має приблизно таке саме відношення, як Оболонь до Болоньї), то подумав: щось уже подібне було, десь уже про це чув. «Новинкою» став список єгипетських фараонів... українського походження. Хоч стій – хоч падай. І найбільше «переконало» в цьому досить довгому переліку, можна сказати, вбило наповал ім’я… «Іван». Та кому ж бути українцями, як не Іванам? Івасик, Іванко…

Марна праця доводити «патріотові», що Іван – ім’я давньоєврейське. Як, між іншим, і Марія. Що взагалі можна довести людині, яка не розуміє, що своєю космонавтикою від історії вона не тільки не підносить престиж нації, не тільки не сприяє створенню її позитивного стереотипу в світі, а викликає у кращому разі іронічну посмішку і поблажливе резюме: «дитяча хвороба росту» людності, яка століттями знемогала під національним і духовним гнітом, а відтак, обтяжена комплексами меншовартісності. Ну, ще років п’ять-десять світова громадськість робитиме цю скидку. А далі що?