Їй сподобалося носити фередже
Найгучніша прем’єра травня у вітчизняному кінематографі, про яку вже згадував «Вечірній Київ», – вихід у світ першого фільму, знятого татарською мовою. «Татарський триптих» Олександра Муратова – подія неординарна вже тільки тому, що задіяв він у своїй картині акторів зовсім не зіркових, а в багатьох сценах і взагалі простих селян-татар. Проте цей режисер давно славиться вмінням у зовсім невідомих акторах розрізнити Божу іскру. Приміром, це саме він запропонував у далекі 60-ті Кірі Муратовій, тодішній своїй дружині, молодого Володю Висоцького на головну роль у першому ж фільмі майбутньої мегазірки радянського кіно. Ось і цього разу молоді актори просто засяяли на знімальному майданчику в Бахчисараї, Балаклаві і під Судаком, де й знімався фільм. Сьогодні нашими гостями стали: виконавиця однієї з трьох головних ролей у «Татарському триптиху» молода актриса Яна Ляхович та її режисер Олександр Муратов.
Три новели Михайла Коцюбинського
Як розповів нам головний режисер стрічки пан Олександр Муратов, цей задум він виношував давно… І воно відчувається, коли переглядаєш фільм. Виважено, продумано все в ньому. Утім, як на когось, дуже консервативно. Привабити до екранів сучасного глядача такою роботою вкрай важко. «Татарський триптих» – відвертий антипод американському «продвинутому» кіно. Розмірений ритм, глибина образів, етнічні особливості, традиції. Усе це повертає в недалеку епоху 70-х, коли митці творили не для каси. Тому покоління, яке нині топче грішну землю, мистецькі задуми Муратова може наректи, вибачайте на слові, нудними. Але такий вже нині час, майже американський.
Коли в моді екшн, знайти акторів, особливо молодих, котрі б змогли прислухатися до настанов знаного режисера і могли б із ним посперечатися, створити на майданчику, так би мовити, «робочий» конфлікт, в якому найчастіше й народжується істина, напрочуд складно. Олександр Муратов задіяв для пошуків молодих обдарувань буквально всіх.
Екранізація одразу трьох новел Михайла Коцюбинського примушувала його мати в сагайдаку аж три пари головних героїв. На роль Фатьми знайшлася дуже незвичайна і водночас дуже сучасна дівчина – Яна Ляхович. Проблемним було те, що цю роль треба озвучувати татарською мовою. І зовнішність актриси мала бути «татарською». Довелося шукати її навіть поза Кримським півостровом.
Узагалі задум цих новел (ще Коцюбинського задум) – змалювати становище східної жінки в умовах мусульманського суспільства, усталених сивих традицій. Новели «В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами» писалися на початку XX століття, а робота над останньою була завершена рівно 100 років тому. Відтоді в житті кримськотатарського народу відбулося доволі багато відчутних змін. Тому те, що побачив Михайло Коцюбинський ще тоді, не в’яжеться з побутом сучасних татар.
Тому-то й виходить, що Муратову довелося знімати фільм не про те, що задумав колись Коцюбинський, а просто екранізувати історичні новели. Проте він знаний майстер екранізації літературних творів. Про це сказав нам і сам пан Олександр:
– Становище жінки в кримськотатарському середовищі зовсім змінилося. Сучасні татарки – жінки розкуті, навіть емансиповані. Одначе традиції доволі міцно тримають їх у рамках якогось неписаного морального кодексу. Ось хоча би – купатися в морі вони можуть майже в чому мати народила, а роздягтися перед камерою – зась. Нізащо!
«Тільки не кажи, що ти не актриса!»
Тепер про людей, які знялися в головних ролях. Отож, сьогодні маємо змогу поспілкуватися з дівчиною, яка зіграла Фатьму. Яну Ляхович знайшла для Олександра Муратова пані Ніна Ільїна – директор Гільдії кіноакторів.
– Це був щорічний кінофестиваль «Молодість», – розповідає Яна Ляхович. – Ми часто зустрічалася там із товаришами, спілкувалися після перегляду програми фестивалю. Тоді я ще навчалася в Інституті кіно і телебачення при Київському Національному університеті культури і мистецтв. Сиджу собі, нікого не чіпаю, аж тут до мене підбігає помічник пані Ніни Ільїної й одразу ж таки, без прологів, випалює: «Тільки не кажи, що ти не актриса». Муратов дав заявки на актрис, і шукали їх дуже ретельно.
Цей фестиваль відбувався в жовтні 2003-го, а перші проби для Яни Ляхович – тільки навесні наступного року. За цей час було переглянуто чимало кандидатур, та все ж режисер повернувся до Яни. Її затвердили ще до проб. Особливість цієї дівчини в тім, що вона має доволі несподіване походження. Її батько поляк, а мати – грузинка. Ось тому-то має таку яскраву зовнішність.
Завдяки Олександру Муратову найкрасивіша грузинка з польським корінням ураз стала найкрасивішою татаркою. Народилася Яна Ляхович у Дніпропетровську. Батьки спочатку хотіли, аби вона продовжила сімейну традицію й стала будівельником. Але амбіції Яни було несила втримати в буденних рамках. Її душа потребувала свята. І в цьому їй дуже посприяв батько. Якось він побачив, як донька виступає на шкільній сцені, і сумніви відпали самі по собі. Відправив доню до театрального училища, а звідти вона подалася до столиці – шукати акторського щастя. А щастя, воно, як блискавка, вражає кого захоче. Ось і опинилася Яна Ляхович у потрібному місці, у потрібний час.
– Як тобі працювалося з таким визнаним майстром, як Олександр Муратов?
– Знаєте, доволі складно, – усміхається актриса. – Мабуть, як і зі всіма творчими людьми. Доводилося відстоювати, і таки дуже часто, свою думку, позицію, свій погляд на той чи той момент зйомок.
– Прислухався?
– Не часто, проте іноді таки розумів. Найбільше вразило те, що мені навіть не дали сценарію прочитати. Тільки роль. А мені цього замало, мушу перебувати в творчому процесі. Тому пішла на злочин – поцупила режисерський сценарій із портфеля помічника Муратова й тихцем уночі прочитала його. Потім крадькома поклала на місце.
Татари, які не скаржаться
– Я погодилася на роль, навіть не запитуючи про гонорар. Тільки через те, що фільм знімає Муратов. Але, на жаль, великі люди, коли зближуєшся з ними, часто дивують. А, може, то просто я не звикла до того, як у нас усе організовують. Бо й справді це було моєю першою серйозною роботою.
– Про що ти?
– Почалося все з того, що мене ніхто не зустрів у Бахчисараї. Хоча телефонувала з Києва, і обіцяли – приїдуть по мене. Навіть не хотіли адресу дати. Приїхала, а на вокзалі нікого й немає. Що робити? Зачекала трохи, та й пішла до водіїв таксі. Запитую, де тут фільм знімають? А вони кажуть, що зараз аж три фільми в їхньому місті знімають. На щастя, про татар – тільки один. Доїхала. До Ханського палацу.
– Як тобі працювалося з татарськими акторами, якщо ти навіть їхньої мови не знаєш?
– Мови справді не знаю. І нині також. Але мене захопило неймовірне бажання зробити свою роль кращою. Тому просто ходила за людьми й просила перекласти мені, просила допомогти з наголосами, з вимовою. Мене розуміли, мені допомагали, підказували. Тому незабаром усе з мовою почало вдаватися. Однак Олександр Муратов на це не зважив, і не запросив на озвучування. Може, воно й правильно, але трохи образливо. Озвучувала мене жінка-татарка. У перші два знімальні дні режисер плавно вводив мене в роль, не перенапружував діалогами, важкими сценами. Актори сприйняли мене дуже добре. Вони дуже дружні, бо з одного театру, із Сімферопольського. Ми сиділи вечорами на веранді й спілкувалися. Приємні це були вечори. Ці люди здалися мені зовсім не такими, до яких я звикла вдома, у Дніпропетровську, чи в Києві. Наші переважно або байдужі, або надто зациклені на своїх негараздах. А ці якісь інші, поводяться зовсім інакше. Не вносять у вуха зайвини про себе, про свої біди. Мені сподобалося це товариство.
– Олександр Муратов також брав участь у таких вечірніх розмовах?
– Ніколи його там не бачила. Він завжди після роботи був окремо від нас. Знімали мою сцену в Бахчисараї і неподалік Судака. Переїзди також вразили мене своєю неорганізованістю. Хлопці – адміністратор, «гриповці», «світляки», – тягли по горах на собі десятки кілограмів, і часто без особливої на те потреби. Я йшла без вантажу в руках. Лише зі своїми речами. За мною несли костюми, грим. Тому вирішила відмовитися від м’яса, яке давали на обід. Віддавала його хлопцям, які носили апаратуру.
Мені дуже подобалося ходити в татарському одязі. Навіть коли не було зйомок. Певне, тому й стала акторкою, бо хотіла змалечку випробувати все в цьому житті, побути хоч трішки і тим, і тим. Я мала шаровари. Зверху носила сукню. А голову покривала величезною хустиною – фередже. Мені так приємно було носити цей одяг, що навіть не знімала його в 35-градусну спеку.
– За сюжетом новели ти гинеш у морській пучині…
– Знаєш, то, певне, карма така – мої героїні завжди мають померти наприкінці. Чомусь мене вибирають на драматичні ролі. Але вважаю, що маю чудове почуття гумору. Із задоволенням зіграла б і в комедії, і в мюзиклі.
Чи зніматиме найближчим часом Олександр Муратов чергового свого шедевра, наразі невідомо. Утім, своїм фільмом «Татарський триптих» він запалив молоденькі зірочки на українському акторському небосхилі. Однак, як і завжди. Це його кредо – вишукувати самородки, відточувати їх і дарувати кінематографу.