Запізніле
Для кожної матері своє дитя наймиліше й найкрасивіше. Задля нього вона готова гори підкорити, небо прихилити, лишень щасливим було. За такими принципами виховувала свого синочка й Олена Яківна (з етичних міркувань прізвища не називаю). Тішилася його лепетом, першими кроками, першими буквами, першими оцінками у школі. А Вітя й справді був розумним хлопчиком, добре навчався, щоправда, лише у молодших класах. Перехідний вік став для матері неабияким випробуванням.
Хлопчик з трьох років жив без тата, батьки розлучилися. І хоч татко і любив його, певна річ, на відстані, йому бракувало батькової уваги, доброго, а коли й суворого слова. Зате у маминій ласці і любові купався досхочу. Вона всіляко оберігала його від надмірного вітру, сонця, не підпускала до хатньої роботи – усе намагалася зробити сама. А Віті цього тільки й треба було. Невдовзі безтурботний синок закинув навчання, став пропускати уроки, почав курити, до чарки призвичаївся.
– Він міг би закінчити інститут, – з сумом розповідає мати. – Але я змушена була віддати його до професійно-технічного училища, фрезерувальником став.
Таким чином вона намагалася врятувати сина від впливу сумнівних компаній, гадала, що робітничий колектив зробить з нього людину. Але мозолі на руках не вельми подобалися Віктору – почав шукати легкого життя.
Коли трапилася чорнобильська біда, Олена Яківна, філолог за освітою, добровільно поїхала у радіаційну зону, півтора року працювала комендантом робітничого гуртожитку. Вважала це патріотичним обов’язком. А сина тим часом забрали до війська.
– І ось тепер я – інвалід Чорнобиля I групи, – неквапом веде розповідь. – Без милиць інколи й по хаті кроку не ступлю. Прикро, але мої хвороби стали для сина тягарем. Хоча як би він жив без моєї пенсії?..
Віктору нещодавно виповнилося 38 років, але й понині залишається маминим синочком: сподівається на мамин шматок хліба, опіку, захист. Очевидно, його влаштовують такі стосунки. А чом би й ні? Куди захотів – пішов, кого захотів – привів у гості, навіть посеред ночі. Траплялося, весела компанія так розважалася, що й міліцію викликали, аби вгамувати її. Олена Яківна не дуже охоче про це розповідає. Але й приховувати правди вже не може, либонь, стомилася лицемірити. Її можна зрозуміти: дуже воліє допомогти синові повернутися на праведну стежку, а він опирається, бунтує, на своєму стоїть. Нещодавно одружився, привів у дім невістку таку ж, як сам: і курить, і випити полюбляє. А до роботи – не дуже. Та й Віктор лише кілька місяців тому влаштувався на роботу.
– Хвалити Бога, дітей не мають, – мовила з болем, – а то і їх занапастили б.
У Олени Яківни – чудова бібліотека, усе життя любила книги і купувала їх. Тож стелаж у її кімнаті – від підлоги до стелі. Але ряди книг помітно поріділи: поки вона перебувала у лікарні, син найкращі виніс і продав. Зрозуміло, гроші не на хліб пішли.
– Нічого не можу вдіяти, – безпомічно розводить руки. – Самі бачте, у якому безладі живу. Віктор такий неохайний (не хоче сказати ледачий. – Авт.), занедбав квартиру, що ніде ногою ступити. Та коли починаю йому докоряти, спалахує сварка. Стомилася я так жити.
Гіркота бринить у голосі 71-річної жінки. Єдине, про що вона мріє, так це про інтернат для престарілих, де мала б свого кутка, щоб було куди книги перевезти. З ними не хоче розлучатися, бо то – її втіха та насолода. А Віктору воліла б купити якусь невеличку квартиру, хай би жив своїм життям. Одначе побоюється, що коли продасть нинішнє помешкання (а це дві кімнати загальною площею 24,5 кв. м), то син швиденько пустить гроші на вітер і залишиться бомжем. Та й знову прийде до її порога. Власне, важко уявити, хто наважиться купити таку занедбану квартиру, де, як зізналася її господиня, за два роки невістка двічі мила коридор. Зрозуміло, чому Олена Яківна так часто позирає у вікно, звідки відкривається чудовий київський краєвид: Андріївська церква, старовинний Поділ, задніпров’я. Її поетична душа звеселяється від того.
– Приходили працівники жеку, обіцяли зробити ремонт, – наче виправдовується за безлад. – Кошторис складають. Та я, якщо чесно, не дуже й вірю у те, що доживатиму віку по-людськи. Маємо дві тисячі гривень заборгованості за комунальні послуги, – і знову перевела розмову на сина. – У побуті ми не знаходимо порозуміння, а ось політичні погляди наші збігаються. Обоє вболівали за Помаранчеву революцію, були спостерігачами на виборчих дільницях. Віктор – талановитий, але…
І раптом на порозі її кімнати з’явився син – неголений, з підпухлими повіками, у брудному халаті.
– Мамо, ти казала, щоб я пішов по пайок, – звернувся до неньки, – то ти напиши, до кого треба звернутися.
– Ото мій Вітя, – радісно зблиснули її очі, а за мить у голосі забриніла печаль. – Порадьте, що мені з ним робити? Лікуватися категорично не хоче. Боюся його втратити.
Слухала її і по-материнськи співчувала, розуміла ту сліпу любов, яка живе у зболеному серці. Мати є мати, і вона за будь-яких обставин любитиме свою дитину. Олена Яківна настільки була засліплена своїм первісточком, що не помітила, як самотужки, підсвідомо прокладала синочкові стежку до безтурботного життя, плекала егоїста, душа якого зачерствіла. Тепер начувається, кається, але, либонь, сама розуміє, що вже запізно. Запізніле прозріння не вельми тішить стареньку. Підходить до немитого вікна і вдивляється у весняну далечінь з невимовною тугою й безнадією...