Вихованці дитбудинку тримаються разом
У Києві живе 25 особливих страждальців-сиріт – колишніх малолітніх в’язнів фашистських концтаборів.
У квітні 1945-го воїни Червоної армії та країн-союзників вигнали фашистів з міст, де ті влаштували табори смерті, і вжахнулися, побачивши дитячі бараки, в яких ледь ворушилися знесилені, знекровлені, перелякані діти з очима мучеників. Європа розібрала своїх, розвезла по домівках і патронатах, виростила, вивчила і все життя шанувала за незаслужені муки. Та найбільше в тих бараках було дітей із Білорусі. Якщо з України на примусові роботи до фатерланду фашисти гнали молодь, то з Білорусі забирали не лише мам із маленькими дітьми, а й самих дітей. Наймолодші були 1940 року народження. Як робочу силу використовували старших. Вочевидь, не вся гітлерівська верхівка вірила в блискавичну перемогу над СРСР, якщо з перших днів війни дбала про донорів для своїх солдатів, і хапала навіть немовлят. Якийсь їхній божевільний лікар вважав, що арійцям найкраще підходить кров маленьких білявих білорусів.
Підлікувавши малих в’язнів, їх почали розвозити по дитбудинках. Перший – «Спеціальний дитячий будинок № 13 м.Києва» відкрили 10 травня 1945 року. Оселилося там 150 білоруських дівчаток і хлопчиків шкільного віку. Решту – дошкільнят – розвезли по інших дитбудинках. Усього тут виросло 272 малолітні в’язні. 22 червня 1994 року в колишньому приміщенні дитбудинку відкрили музей, у червні нинішнього року він відзначатиме 60-річчя. Київський міський голова Олександр Омельченко вже виділив на це кошти.
Декого з дітей забрали родичі – тих, хто когось пам’ятав. Якби такий дитбудинок відкрили в Мінську, може більше їх виросло б у сім’ях. А так…
Людиноненависницька сталінська політика хоч і не зробила з малолітніх в’язнів ворогів народу, як із полонених, хай і смертельно поранених червоноармійців, та оточила їх смугою холодного мовчання і невизнання. Не те що вища – середня освіта була доступна не всім, бо у доросле життя відправляли хлоп’ят у 13 років, дівчаток – у 14. Дорога одна – у фабрично-заводські училища чи цехи. Аби здобути омріяну вищу освіту, юнак приховав під час вступу до інституту, що був у концтаборі.
Уже давно не було Сталіна, а малолітні в’язні концтаборів зоставалися людьми-невидимками – без пільг, без визнання їхніх страждань. Нарешті у Києві 1988-го відбувся перший з’їзд більш як 1000 малолітніх в’язнів СРСР. Їхню вимогу задовольнили – визнали учасниками Великої Вітчизняної війни з наданням відповідних пільг. Наймолодшим із них було вже 50…
Віра Семенова, яка очолила дитбудинок 1952 року, каже, що пільги ті ще довго були на папері. Вона ходила владними коридорами й нагадувала про них чиновникам. Завдяки цій дивовижній жінці й директорові Київського дитячого фонду Ніні Семенюк вихованці дитбудинку досі тримаються разом. Ніна Миколаївна щороку 11 квітня збирає їх, частує, розважає, обдаровує. За потреби допомагає з оздоровленням онуків, якщо родини бідують. Гроші на це виділяє міська влада, допомагають спонсори.
Торік киянка Тамара Лазарєва, завідувачка магазину «Медок», дізналася про щорічні зібрання колишніх малолітніх в’язнів – однокласників, і прийшла з подарунком – медом та квітами. А нещодавно запросила їх у гості в магазин «Медок». Накрила столи, подарувала всім квіти. Дитина війни, знана поетеса Ганна Чубач, яка народилася вже після загибелі батька на фронті (таких дітей на Вінниччині називали «погробовками») цього разу прочитала вірша не про війну, а про весну. Тамара Миколаївна вручила гостям ще й по три банки цілющого меду.