Дітей знаходять у капусті. А матерів?
Важко уявити свою найпершу колиску між прохолодних пелюсток, коли змалечку бачиш капусту лише в борщі, звареному у величезній казенній каструлі. Але тепло рідних рук, які знайшли тебе на споконвічній грядці немовлят, і домівки, до якої чомусь так і не донесли, манить завжди і скрізь. Тому в дитячих будинках та школах-інтернатах дівчатка й хлопчики звертаються до улюблених виховательок і вчительок дуже часто не на ім’я та по батькові, а «мамо». А дорослішають, то прагнуть довідатися, хто ж вона, ота справжня мати.
Спочатку батьки канікулярні
В Іспанії одинадцятирічна Лінда цим затишком не натішилася – канікулярна мама возила її по своїх друзях і знайомих, демонструючи свою опіку над сиротою. Лінда відчувала себе лялькою, якою хизувалася доросла іноземка.
Не пощастило юній киянці і через рік в Італії. Там, навпаки, вона цілими днями сиділа сама у квартирі перед телевізором, чекаючи, доки названі батьки повернуться з роботи. І не могла зрозуміти, навіщо запросило її до себе подружжя, в якого навіть власна донька виросла у бабусі. Невже тільки через те, щоб не платити в цей час якісь податки й отримувати дотацію та задля іміджу добрих і турботливих? Одного разу у вихідні мама Марія вчила Лінду математики, а її малий племінник дівчинці заважав. Але підвищила голос вона на Лінду. Мамина подруга, котра була при цьому не стрималася: «Чому ти кричиш на дитину? Ти ж її взяла…» Від несправедливого докору й несподіваного захисту Лінда розплакалась і довірила свої болі-жалі тітоньці Розалії. Та стала другою людиною, котрій вона відкрила душу. Перша працювала в інтернаті кухаркою і підгодовувала дівчинку домашніми харчами, коли за якусь провину їй не давали їсти (практикувався і такий, «впливовий», спосіб виховання). Відтоді Лінда й подружилася з тіткою Розалією та її сестрою Сері. На відміну від італійських батьків, котрі озивалися двічі на рік, щоб запитати, чи відпочиватиме вона в них на зимових або літніх канікулах, Розалія й Сері телефонували їй постійно. Лінда таки наважилася попросити у мами Марії дозволу (боялася, що цим її образить) наступне літо провести в сім’ї Розалії. Через деякий час її як рідну приймала і родина Сері.
З ними дівчина, вже студентка одного з київських училищ, підтримує зв’язок і донині.
А згодом пошук тих, хто дав життя
Ще навчаючись в інтернаті, у 8-му класі, Лінда надумала розшукати матір – ту, що її народила. Порившись у документах, класний керівник повідомила свою ученицю, що у неї в Києві є не тільки мати, а й тітка, дядько, бабуся. Але в приватному будинку, де вони були прописані, мешкали чужі люди. І знадобилася майже детективна історія, перш ніж Лінда набрала телефонний номер і почула грубий бабусин голос: та просила більше ніколи її не турбувати. Мама (спочатку Лінда відрекомендувалась однокласницею її доньки) виявилася значно привітнішою: навіть запропонувала випити чаю. Лінда та її друзі гречно відмовились – у квартирі маминого двоюрідного дядька-інваліда та його вісімдесятирічної матері, за якими вона доглядала, було дуже неохайно і тримався такий сморід, що відразу пропадав будь-який апетит. Мама скаржилася на свою долю: батьки її не любили, від проданої хати їй нічого не перепало, і ось тепер вона, у тридцять сім років безпаспортна й безробітна, мусить відпрацьовувати за куток у родичів. Мамине обличчя підказувало, що вона ще й давно призвичаїлась до випивки. Чому ніколи не згадувала про доньку, яку в два місяці віддала в будинок немовлят? Ні, згадувала, якось навіть провідала її вже в дитбудинку. Але дітей у той час кудись повели на прогулянку, вона не дочекалася. Мати ж, яка приїжджала разом з нею, передачку для внучки повезла додому. Та й хіба така вже велика біда – інтернат? Вона теж у ньому жила, додому приходила тільки на вихідні… Пізніше з’ясувалося, що Лінда має ще й двох рідних братів, котрі живуть зі своїми батьками, – один в Азербайджані, а другий у Києві, на Троєщині. Про свого батька в матері нічого не довідалася.
Лінда хотіла просто побачити жінку, яка її народила. Проте сумління їй заперечило: якщо мати покинула тебе колись, невже й ти так само вчиниш із нею зараз? Лінда вирішила час від часу дізнаватися про мамине життя-буття по телефону, іноді з нею зустрічатися. Та кілька разів заставала матір п’яною і розбороняла її жахливу бійку з родичами. Сказала собі, що більше ніколи туди не поїде. Але серце у Лінди дуже добре й жалісливе…
Не завжди вони п’яниці й наркомани
У шістнадцятирічного Ігоря, однокласника й найкращого друга Лінди, одного дня з’явилися брат і сестра. Їх привезли до того ж інтернату, де він мешкав і навчався із семи років. Та якщо Ігоря мати покинула в пологовому будинку, його брат і сестра до інтернату жили з нею вдома. Разом з ними він кілька разів шукав її по всьому Києву, доки нарешті застав у занедбаній квартирі в гурті алкоголіків. П’яна жінка не впізнавала в ньому свого сина, а потім просила прощення. Невдовзі вона померла, і своєю непутящою долею ще раз утвердила старшого сина в його прагненні: нізащо не повторити материних помилок, щоб майбутні діти ніколи не пізнали того, що довелося пережити йому.
Катерина, яка закінчила школу-інтернат на два роки раніше від своїх друзів, Ігоря й Лінди, серед своїх документів побачила рядки, виведені маминою рукою: та відмовлялася від новонародженої доньки. Жінку, котра дала їй життя, Катя не осуджує, бо ще не знає обставин, через які стала сиротою. І збирається почати своє родинне розслідування. Щоправда, трохи пізніше. Бо недавно отримала квартиру і на все літо поїде до своїх іспанських батьків, які її дуже люблять. Не відпочивати – працюватиме в супермаркеті, щоб заробити на ремонт житла, скромні меблі й трохи на прожиття, доки знайде роботу за спеціальністю. Іспанську мову Катя знає дуже добре: розмовляє нею, читає, пише. Як і її інтернатівські друзі вільно володіють мовами тих країн, де вони проводили в родинах канікули упродовж кількох років.
А чи знайде Катя свою рідну маму у такому ж стані, якими побачили неньок Ігор та Лінда? Не обов’язково. Років двадцять тому на новорічні й різдвяні свята приїхали до Києва сироти одного з інтернатів Кіровоградщини. Був серед них і підліток, якого приваблювала столиця не так екскурсіями й подарунками Діда Мороза, як… І серце вистрибувало з його грудей не тому, що він швидко піднімався на п’ятий поверх, випереджаючи свою виховательку. Ось, нарешті, заповітна квартира, натиснуто кнопку дзвінка…
Двері відчинила дуже схожа на хлопця жінка. Це її син? Яка нісенітниця! Ніякого сина вона не знає і не хоче знати. Визирнула з-під її руки дівчинка: одразу видно – вона доводиться цьому хлопчині молодшою сестрою. З’явився за спиною жінки чоловік: «Що хочуть ці люди?» «Помилились квартирою», – відповіла йому дружина й зачинила двері. Вона не була п’яницею чи наркоманкою. Викладала в столичному вузі. Зараз, напевне, вже на пенсії. А чи хоч іноді озивається її совість? Про це знає тільки вона.