Сорок сьомий фінал

Сьогодні в Лісабоні: «Спортинг» (Португалія) – ЦСКА (Росія)

Другий за рейтингом єврокубковий турнір фінішує вирішальним поєдинком за участю господаря футбольного поля. В історії популярних змагань таке трапляється втретє. 1965 року італійський «Ювентус» унікальним шансом не скористався, поступившись у рідних стінах угорському «Ференцварошу». Натомість 2002 року нідерландський «Фейєноорд» у Роттердамі таки здолав німецьку «Борусію» з Дортмунда. Цього сезону місце проведення фіналу було відоме заздалегідь, і «Спортинг» нагоди виступити в завершальному раунді перед своїми симпатиками не змарнував.

Кубок УЄФА не завжди мав одноматчевий фінал. І лише недавно, починаючи з осені 1999 року, він став другим у міжнародному клубному рейтингу.

Започаткований як Кубок Ярмарків, турнір визначив найпершого тріумфатора 1 травня 1958 року, коли іспанська «Барселона» розгромила в повторному фіналі збірну Лондона з рахунком 6:0. До середини 60-х років минулого століття Кубок Ярмарків розігрували, в основному, представники великих торгових міст. Однак з початку наступного десятиліття, в обов’язковому порядку, на старт виходять призери національних футбольних перегонів, які з 1971 року змагаються за Кубок УЄФА. До 1998 року фінал, як правило, складався з двох матчів – на полях обох претендентів на приз. А найвагоміших успіхів у ньому досягли англійські та італійські клуби: вони здобували Кубок УЄФА по десять разів, до того ж одразу троє їхніх повпредів – «Інтер», «Ювентус» і «Ліверпуль» – розділяють лаври історичних співрекордсменів з іспанськими «Барселоною» та «Валенсією», котрі, як і вони, тріумфували в турнірі по тричі. Назагал двадцять дев’ять колективів з одинадцяти країн здобували Кубок УЄФА, причому двічі поспіль одній команді він діставався лише іспанським «Барселоні», «Валенсії» та «Реалу» (востаннє – в середині вісімдесятих років минулого століття).

«Спортинг» (на знімку) ніколи не володів Кубком УЄФА, проте зазначений в реєстрі переможців єврозмагань як володар Кубка кубків 1964 року. Фінал відбувся в Бельгії, і фіналістам одного матчу виявилося замало. МТК з Угорщини тричі вів у рахунку на брюссельському стадіоні, та португальці кожного разу надолужували згаяне. Двічі відзначився Фігуйреду, до того ж останній м’яч він забив за дев’ять хвилин до фінального свистка. Через день в Антверпені, навпаки, стачило й одного влучного «пострілу», причому завдав його захисник Мораїш, який тимчасово перекваліфікувався у форварда і досяг успіху в атаці вже на 20-й хвилині. Лісабонський клуб по праву входить до трійки найвидатніших у своїй країні. В його послужному спискові зазначені сорок національних титулів, у тому числі двадцять два – чемпіонських. У Португалії є лише два клуби, що можуть похвалитися вагомішими здобутками. Це «Бенфіка» та «Порту». Цікаво, що найпершого тріумфу в національному чемпіонаті «Спортинг» досяг уже в другому сезоні, поступившись першістю в історичному літописі тільки «Порту» й випередивши славнозвісних земляків із «Бенфіки» на сім років. А в період з 1947 по 1954 роки «Спортинг» завоював аж сім комплектів золотих медалей із восьми, додавши до них ще й два національних кубки. Команда завше мала зоряних стрільців. Один з них – Пейротеу, що виступав у 40 – 50-х роках минулого століття, ставав королем снайперів п’ять разів, довівши рекорд ліги до 43 забитих м’ячів у сезоні 1946/1947 років (його побив аргентинець Язалде, ідол уболівальників «Спортинга», лише в середині 70-х років). Окрім них, найвлучнішими в португальському чемпіонаті ставали також Фігуйреду, Руй Жордау, Фернандеш, Каскавель, Кадете та Жардел.

ЦСКА, як і його конкурент, найбільшої слави та найгучніших перемог зажив у повоєнні роки Другої світової. Починаючи з 1945 року, команда лейтенантів, як називали армійців у Радянському Союзі, не опускалася нижче другого місця в турнірній таблиці впродовж семи сезонів і п’ять разів за цей період сходила на «золоту» вершину. Лідером атак армійців був уславлений Бобров, який двічі ставав князем стрільців. У ті ж часи ЦСКА завоював чотири Кубки Союзу. Проте після насильного розформування команди, гравців якої після олімпійської поразки югославам 1952 року звинуватили в непатріотизмі функціонери ЦК компартії, настав тривалий період невдач, який лише зрідка (1970 та 1991 років) переривався тріумфом у чемпіонаті країни. Пострадянський футбол армійці ознаменували «золотом» 2003 року й твердою репутацією найзаможнішого російського клубу початку двадцять першого століття. І хоча тепер, на відміну від зоряних часів повоєнного періоду, тон у ЦСКА задають чужинці, лави симпатиків армійської команди примножилися. Очікується, що до Лісабону, щоб підтримати своїх улюбленців, прибудуть близько п’ятнадцяти тисяч уболівальників.