18 травня 2005 року, середа №88 (17499) останнiй номер RSS
Головна ЗВІДУСІЛЬ ПОЛІТИКА ПОДРОБИЦІ ОСВІТА ТРАДИЦІЇ СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 ТРАДИЦІЇ
18.05.2005

Наречену викрав на Бессарабці
Авто в гаражі, а кінь у стайні

Скільки у світі націй – стільки й самобутніх, колоритних, яскравих традицій. Скажімо, ми, українці, пишаємося своїми вишиваними рушниками, сорочками, без яких й понині не обходяться у свята. А наші сусіди росіяни зазвичай пригощають гостей чаєм із тульського самовара, молдавани – вином та мамалигою, болгари зустрічають весну з «мартиничками»… Багаті й напрочуд мелодійні, співучі традиції в ромів, які не дуже люблять, коли їх називають циганами. Вони в нашій уяві асоціюються з кочівним табором, шатром, кіньми (здебільшого краденими), довгими широкими і барвистими спідницями та запальними танцями й піснями. Нація ця споконвіків мандрує світом, але, хоч як дивно, свято шанує і оберігає свої традиції. Ось саме про це мені розповіли справжні роми – директор та режисер циганського театру «Романс», заслужений артист України Ігор Крикунов і його дружина Міла.

«Цивілізація й асфальт нас трохи зіпсували»

Рома неважко розпізнати, навіть якщо він у модних джинсах, при краватці і з мобільним телефоном. Очей – темних, як ніч, пекучих, пристрасних, загадкових і пронизливих – не приховати навіть найвишуканішим макіяжем. Вони ж бо такі промовисті. То ж Ігоря Миколайовича я одразу впізнала, ледь переступивши поріг його театру.

– Не жалкуєте, що замість звичного шатра маєте у своєму розпорядженні сучасну залізобетонну будівлю? – поцікавилася.

– Шатро, кибитка, довгі дороги – це все залишилося в далекому минулому моїх дідів та прадідів. Вони мандрували від Харкова до Дону і в Таганрозі осіли. Табір під Волгоградом мій батько і троє його братів Гаврило, Іван та Семен перетворили на циганський колгосп. Батько воював на фронті. Я народився в місті, і про кочівні пригоди ромів чув лише від баби й діда. Утім, професія артиста теж мандрівна.

– У вашій родині збереглися народні традиції?

– Певна річ, цивілізація й асфальт нас трохи зіпсували. Але ми зберегли свою мову. І хоч у школі ні я, ні мої діти не вивчали циганської, володіємо нею з пелюшок. Трирічний онук спілкується з нами нашою рідною мовою.

– Цигани – дуже віруюча нація, – додає Міла. – У родині свято шанують старших, дотримуються релігійних канонів. Ми, як і всі, святкуємо Різдво, Великдень – ходимо  колядувати, печемо й освячуємо паски.

– Із кінофільмів знаю, що у ромів неповторне весілля.

– О, про це можна довго розповідати, – зауважує Ігор Миколайович. – У нас є заручини, які можуть тривати цілий місяць: такі торги напрочуд веселі, хоча, трапляється, що й калим за наречену вимагають.

За циганськими традиціями, наречену для свого сина обирають батьки. Довго придивляються до вподобаної дівчини і пропонують синові засилати до неї сватів. Найбільше цінують дівочу вихованість, гордість, цноту і честь. У першу шлюбну ніч все це має підтвердитися: молодята повертаються вранці у дім із незаперечним доказом – шлюбним простирадлом. Тут не може бути обману, бо роздивляються його обізнані в цій справі жінки. Коли дівоча честь підтвердилася, ось тоді розпочинається справжнє весілля: пісні, танці, молоді отримують подарунки, а батьків нареченої носять буквально на руках. Це дійство триває кілька днів.

Я уважно слухала, і готувала запитання, яке само собою напрошувалося: «А як же кохання?»

– Кохання буде потім, після весілля, – пояснила Міла. – Коли  почнуть вити своє гніздо. До речі, невістка йде до свекрухи з посагом – постіллю і посудом – обов’язково – у хустині.

– А якщо дівчина все-таки втратила цноту до весілля?

– Тоді вона і вся її родина не оберуться сорому.

– Пам’ятаю випадок, – додав пан Ігор, – коли підігнали до дому поганьбленої нареченої асинізатор із гумовим шлангом і облили «смородом» усю родину. Бувало, що й убивали таких дівчат.

– А як ви одружувалися?

– Про це краще розповість моя дружина.

Її долю вгадала тітка Міла росла і виховувалася в артистичній сім’ї: її мама, відома артистка Жанна Карпенко, організувала в Києві перший циганський ансамбль «Чорні очі», а нині керує «Сенгарелою». Тож дівчина з дитинства купалася в піснях, танцях, а з 13 років почала й сама виходити на сцену. Ігор працював у славнозвісному театрі Миколи Сліченка «Ромен», який 1975 року приїхав на гастролі до Києва.

– Я бачила Ігоря кілька разів по телебаченню, – пригадує пані Міла. – Якось транслювали «Голубий вогник», де брав участь Ігор Крикунов. Моя тітка, яка була неабиякою гадалкою, побачила його і сказала мені: «Ото твоя доля».

А далі все було, наче в кіно. Одного разу Міла пішла на Бессарабський ринок. І помітила, що за нею стежать троє молодих красивих циганів, серед яких – Ігор. Швиденько скупилася й пішла на стоянку таксі, стала в чергу. А троє молодиків тим часом почали «ловити» авто на Хрещатику. Раптом спинилося весільне, з лялькою на капоті.

– Узяли мене білі ручки і в машину, – спокійно веде далі розповідь. – Привезли до готелю «Славутич», де зупинилися московські артисти.

Через годину циганська пошта долетіла до Мілиних батьків, які примчали до готелю… і таки дали згоду видати свою доньку заміж за Ігоря Крикунова. Було красиве вінчання у церкві, пісні, танці, було багато гостей, перев’язаних дорогою тканиною завдовжки в два з половиною метри. А як же кохання? Воно не полишає цю чудову пару, дякувати Богові, впродовж тридцяти років.

Онук засинає із скрипкою

У ромів про самих себе існує багато пісень. Цей народ дивовижно співучий, талановитий. Пісня – у його крові. Трирічний онук Крикунових (як і дідуньо – Ігор Миколайович) має чимало різних іграшок, книжечок, але найулюбленіша в нього – скрипка. Є також гітара, барабан, клавесин.

– Ще один артист росте? – запитую.

– Цілком можливо, – усміхається пані Міла. – У «Романсі» співає наша донька, а ось син обрав свою дорогу – у шоу-бізнесі працює.

Роми, які пристосувалися до цивілізації, навчають своїх дітей в університетах – обирають професії економіста, юриста, навіть журналіста. Тож ще рано прогнозувати, ким буде найменший Крикунов, але те, що любитиме співати і танцювати – немає сумніву.

– Він дуже полюбляє їздити на коні, – додає дідуньо.

– А де ж його взяти у столиці? – дивуюся я. – Хоча, як співається в пісні, циган без коня, як птах без крил.

– Отож-бо. У гаражі авто, а в стайні – кінь. Мрію про те, що колись вийду на пенсію й запряжу його в кибитку. До речі, вона у  мене не одна. І кататиму дітей містом.

Ігор Миколайович замріяно оглянув свій офіс, стіни якого обвішані фотознімками, дипломами, афішами. Колектив його неодноразово брав участь у міжнародних фестивалях циганської пісні. О, то було неповторне і незабутнє дійство! Цигани заполонили Хрещатик – показували виставу просто неба і зібрали таку аудиторію, стільки оплесків, усмішок…

– Мені прикро і боляче бачити циганів у підземних переходах, біля метро, які просять милостиню, чіпляються до перехожих, – каже пан Ігор. – Власне, не тільки цигани нині в ролі жебраків…

Артисти його театру опікуються дітьми, хворими на ДЦП, допомагають пенсіонерам, інвалідам. Циганське серце – щире, добре, співчутливе, вірне. Якщо любить, то до останку. Воно здатне покохати і українців – таких шлюбів чимало.

Валентина Январівна Брязгунова




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.