Єврокубковий прорив

Тридцять років тому київське «Динамо» вперше в історії завоювало Кубок кубків

Чотирнадцяте травня 1975 року навіки увійшло до літопису вітчизняного футболу. Саме цього дня наше «Динамо» виграло єврокубковий фінал у «Ференцвароша» з Угорщини і привезло на береги Дніпра Кубок володарів кубків європейських країн. До того жодному колективу з радянського простору досягти континентального тріумфу не вдавалося, хоча стаж євровиступів уже становив десять років.

І нині недоброзичливці намагаються применшити вагу травневої перемоги тридцятирічної давнини. З важкої руки московських ідеологів гуляє запущена в медіапросторі занижена оцінка самого турніру. Мовляв, найслабкіший з-поміж трьох єврокубкових, він збирав узагалі випадкових учасників. А 1975 року – тим паче: чи не вперше в історії навіть фінал виявився «соціалістичним»… Сперечатися з людьми, що не сповідують істину, а мають на меті лише свої інтереси, і марно, і гидко. Хіба що нагадаємо сучасній юні, що в напівфіналі кияни розгромили насправді одну з найкращих тогочасних європейських команд – ейндховенський ПСВ, який невдовзі привіз до Нідерландів і Кубок європейських чемпіонів, завойований в упертій конкуренції з англійським і німецьким грандами. Та й наш безпосередній опонент у кубковому фіналі – «Ференцварош» з Будапешта – виборов заповітну перепустку на вирішальний матч не в якогось «тимчасовика», а в самого «Ліверпуля»! До речі, «Динамо», дбайливо виплекане тренерами-новаторами Лобановським і Базилевичем, обіграло на шляху до фіналу не лише ПСВ, а й німецький «Айнтрахт» із Франкфурта-на-Майні, в складі якого були «свіженькі» (зразка 1974 року) чемпіони світу Грабовський та Гельценбайн… Артеміо Франкі, тодішній президент УЄФА з Італії, не приховував захоплення після фінального свистка в швейцарському Базелі, де й проходив єврокубковий фінал: «Я ніколи раніше не спостерігав за вирішальним матчем єврозмагань, один з учасників якого так істотно переважав би іншого, діючи до того ж у найсучаснішому ігровому стилі»… Пам’ять зберегла про «Динамо»-75 майже фізичне відчуття дивовижної легкості при виконанні найскладніших групових маневрів на кшталт колективного відбору м’яча та командного пресингу, що їх охоче та доречно демонстрували наші улюбленці. Звичайно, голи-красені, як-от онищенківський, що започаткував розгром угорців у фіналі, – також. Але насамперед пригадується усвідомлення незнищенного динамівського патріотизму, що й стало вирішальним у крутому турнірному сходженні. Саме та якість, якої так очевидно бракує перенасиченому байдужими до долі клубу та держави чужинцями з «Динамо» зразка початку XXI століття…