Коли заздрять Карден та Пуччі
У 60-80 роках минулого століття, коли в нашій країні був дефіцит красивого і модного імпортного одягу, столичні модниці намагалися придбати якусь річ від Київського будинку моделей. Із задоволенням одягалися у вироби київських кутюр’є також і представники радянської партійної еліти та їхні дружини, артисти, літератори, інші відомі особи. Жодне свято, значуща подія чи візит до України високопоставлених делегацій не обходилися без показу колекцій київських моделей.
Цей заклад кілька десятиліть поспіль був центром розвитку української моди. Там працювали найталановитіші модельєри, художники, конструктори одягу. Вони створювали справжні високохудожні шедеври, якими захоплювалися в усьому світі. В яку б країну не приїздив з новою колекцією цей колектив, покази перетворювалися на справжні сенсації. А великі законодавці світової моди П’єр Карден та Еміліо Пуччі навіть заздрили майстерності наших кутюр’є.
На жаль, уславленого Київського будинку моделей уже не існує. У 1997 році його закрили, розкішну споруду на вулиці Шота Руставелі викупили товстосуми, а його майстри здебільшого працюють індивідуально. Але школа української моди, яка взяла свої витоки саме звідти, жива і сьогодні.
Колишній директор Будинку моделей Світлана Титова та мистецтвознавець моди, незмінна ведуча показів Тетяна Бобченко розповіли «Вечірці» багато цікавого з життя цього унікального закладу.
Спочатку працювали для фронту
Київський будинок моделей розпочав свою діяльність 1944 року. Місто ще лежало в руїнах, але треба було налагоджувати мирне життя. За довгі роки війни люди скучили за красивим і модним одягом. Настав час розв’язувати і цю проблему.
Спочатку будинок моделей містився в двох невеличких кімнатках на вулиці Горького. Допомагали створювати цей заклад спеціалісти з Харкова. Організувати швейну справу було нелегко, адже в післявоєнному місті не було ні елементарних інструментів, ані матеріалів. У Києві знайшли майстринь. На роботу вони прийшли з власними швейними машинками, голками, нитками, прасками. Новостворений колектив трудився вдень і вночі, всі були дуже віддані своїй справі.
Але війна ще тривала і було не до крепдешинів та шифонів. Спочатку два роки шили тілогрійки для фронту. А вже до початку 50-х років колектив майстрів створив кілька колекцій одягу, які незабаром здивували не лише столицю України, а й інші міста Радянського Союзу.
«Мадам, це все ваше?»
За кордоном уперше українські моделі побачили на початку 60-х років, коли з показами моделей київські майстри почали їздити на міжнародні виставки. Світлана Титова особливо згадує одну модель, яка скрізь викликала захоплення. Вишита золотом сукня пурпурового кольору «Русь» роботи Ади Гладковської була своєрідною візитівкою київських кутюр’є.
Київські майстри створювали моделі й для особливих подій державної ваги. Валентина Григор’єва перед поїздкою до Америки української делегації створила для її керівника Марії Орлик колекцію одягу в національних традиціях. Сукні з найтоншої вовни вітчизняних фабрик вручну вишили українським орнаментом.
– Наші майстри виготовляли моделі лише з тканин українських підприємств, – розповіла Світлана Титова. – Багато хто ще й досі пам’ятає композиції з виробів Київської хусткової фабрики – квітчастих шалей – від модельєра Григор’євої. На міжнародних показах ці колоритні моделі сприймали з великим захопленням. А які шедеври створювала Лідія Авдєєва з прекрасного київського шовку!
Послужив Будинок моделей і українському кінематографу. В 70-х роках знімався документальний фільм про творчість народної артистки Євгенії Мірошниченко. Мистецтвознавця моди Тетяну Бобченко запросили на зйомки консультантом із костюмів. Вона й допомогла підібрати сукні з колекції Будинку моделей, які гармоніювали б зі сценічними образами оперної співачки та підкреслювали її жіночу чарівність. Замовляли тут обнови Валентина Терешкова, перші українські леді, спочатку Іраїда Шелест, а пізніше Рада Щербицька, яка відзначалася особливою елегантністю та витонченим смаком.
До речі, дружини перших секретарів ЦК КПУ завжди допомагали розв’язати ту чи ту проблему цього колективу. Світлана Титова згадала такий епізод. У Будинку моделей організували виставку українського художника Івана Марчука, творчістю якого вона захоплювалася. Це був дуже сміливий вчинок, адже Івана Марчука звинувачували в націоналізмі, його роботи не виставляли. Директор серйозно ризикувала кар’єрою.
Але виставку відвідала Рада Щербицька. Вона була вражена роботами художника. Після цього директора більше нікуди не викликали.
Та чи не найпам’ятнішим був візит до Києва П’єра Кардена.
– Будинок моделей тоді вже розміщувався в розкішному приміщенні на Шота Руставелі, 16. Три демонстраційні зали, оздоблені ліпниною, керамікою, швейні цехи займали всього 7 тисяч квадратних метрів. Колектив тоді налічував 500 осіб, зокрема 20 художників, 50 конструкторів одягу. Працював рекламний відділ, виходив журнал «Практична мода», – розповідає Світлана Титова. – Щороку створювали понад тисячу моделей одягу. А покази моди були справжніми театралізованими шоу, з якими наші дівчата об’їздили всі простори Радянського Союзу. П’єр Карден дивувався таким масштабам. Він говорив, що кожен із найвідоміших кутюр’є може лише мріяти про такі умови. І весь час запитував: «Мадам, це все ваше?»
Київським кутюр’є захоплювався Париж
– Серцем і душею Будинку моделей був модельєр Герц Мепен. Він створював унікальні колекції одягу, які справляли незабутнє враження в багатьох куточках світу. Але сам метр української моди виїжджати за кордон не любив. Не хотів відриватися від улюбленої справи і витрачати дорогоцінний час, – розповіла Тетяна Бобченко.
Мепен народився і виріс в довоєнній Польщі, у сім’ї варшавського кравця. Змалку батько навчав його своїй справі. Напередодні війни його подалі від небезпеки переправили до Радянського Союзу. Вся його сім’я загинула в гетто. Під час війни він жив у евакуації в Ташкенті, де шив письменникам, академікам та іншим відомим людям.
На початку 50-х років Герц Мепен переїхав до Києва. Він був щасливий, що працював у Будинку моделей, адже не просто шив сукні на замовлення, а створював власні колекції.
– Цей великий майстер прославив українську моду. Створені ним костюми, пальта – не просто одяг, а справжні зразки художньої творчості. Герц Мепен був закоханий в український фольклор, культуру, вишивку, тому в його моделях були народні мотиви, – каже Тетяна Володимирівна. – Ще за кілька років до незалежності України Мепен оздобив колекцію вишитими тризубами, пальта доповнювали шарфи жовто-блакитного кольору, а для озвучення показу замовив запис «Ще не вмерла Україна». Надихав його на це неперевершений знавець українського національного костюма народний художник України Михайло Білас, який в 70-х роках працював художнім керівником Будинку. А оздоблювали шедеври Мепена в цеху вишивальниць під керівництвом Ольги Ірискіної.
На зарубіжних і вітчизняних показах завжди були охочі купити щось «від Мепена» або інших київських кутюр’є. Прагнули мати в своєму гардеробі речі київських майстрів актриса Тетяна Дороніна та грузинська співачка Нані Брегвадзе. А дружині ав-стрійського канцлера так сподобалася вечірня сукня від Авдєєвої, що вона поставила умову: «Не піду звідси, доки не продасте».
П’єр Карден був у захваті від моделей Мепена. «Чому ім’я цієї людини не знають в усьому світі?» – дивувався він. А Еміліо Пуччі обговорював творчі плани з київським маестро моди.
Герца Мепена не стало кілька років тому. Він дуже болісно переживав закриття Будинку моделей, якому присвятив усе своє життя. Сьогодні співробітники багато роблять для збереження пам’яті метра української моди. Тетяна Бобченко час від часу організовує виставки його робіт. Опублікувала чимало статей про нього в журналах. Нині працює над проектом, який стане продовженням надбань Київського будинку моделей.