13 травня 2005 року, п'ятниця №85 (17496) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ ЗВІДУСІЛЬ ОБ’ЄКТИВ МОВА ЖИТТЯ-БУТТЯ СПОРТ

 ЖИТТЯ-БУТТЯ
13.05.2005

Свято надії, яке не відбулося


Нині життя 25-30-річних поділено навпіл  між двох епох. Це покоління останніх піонерів і перших пластунів, що виросло на розвалинах імперії, на звалищі знецінених вітчизняних цінностей упереміж із заморським секонд-хендом. Це діти молоденької демократії, зґвалтованої олігархічним режимом... Їм було найважче. Чимало з них і досі не пройшли соціальної адаптації, не призвичаїлись до хистких реалій часу, не змогли реалізуватися у жорстких умовах безжалісного ринку, який вимагає бути кращим, успішнішим, але, на жаль, не завжди у моральному плані...

Як стверджують психологи, саме серед 20-30-річних, які не можуть адаптуватися до життя, найвищий відсоток суїцидів. На помаранчевий Майдан їх привело сподівання на перспективу. Максим теж був на Майдані, теж вірив у майбутнє, в якому і для нього, неприлаштованого, буде місце, але... не мав сили до нього дійти.

Біле вороненя у гнізді орла

Максим ріс дитиною мрійливою до хворобливості. З таких виходять поети і мандрівники, однак батько  бачив у ньому лиш державного чиновника, як сам, або банкіра, як мама. Тож намагався вибити романтику з голови ще в шкільні роки, вимагаючи  першості у всьому.

Максима віддали до престижного ліцею, де навчалися діти лише багатих людей, де знання оцінювалися за шкалою значимості батьків. Ще в молодших класах хлопець зрозумів, що його батьки – начальники середньої руки, тож відповідно і його успіхи – середні. І змирився з тим. Однак з тим не міг змиритися амбітний батько. Зусилля найкращих репетиторів теж не дали бажаних результатів. Зостався останній аргумент – ремінь, приправлений образливою лайкою, погрозами здати в колонію чи інтернат.

– Ти ганьбиш мене! – кричав батько. – Ти спеціально не вчишся, щоб принизити мене в очах кращих людей, еліти! Їхні діти  поїдуть вчитися за кордон, а ти будеш пляшки збирати по сміттярках! Дефективний ідіот! Тобі місце у інтернаті для неповноцінних!

Найгіршим у цих сварах для Максима було те, що далі батьків гнів перекидався на матір, яка, на його думку, була у всьому винною. Він страждав, плакав, але не знав, як дати тому всьому раду.

У восьмому класі, зацькований вимогливим батьком, Максим таки потрапив до психоневрологічної лікарні із нервовим зривом. Але це не зупинило батька у намірах зробити сина «найкращим». Тож у 9-му класі була спроба  суїциду. У 10-му – втеча з дому. Випускні екзамени завершились скандалом і  другим потраплянням до психушки.

Після повернення Максима з лікарні на нього знову посипалися лайка та різні звинувачення... Батько категорично не хотів визнавати, що син просто іншої, не його, вдачі, що він має право вибирати свій шлях, свій спосіб життя.

– Ти повинен встигнути до тридцяти усе: не просто збудувати дім, а багатий дім, зробити кар’єру і створити ідеальну сім’ю,  – говорив батько чи не щодень своєму нащадкові, уже студентові економічного факультету одного з інститутів столиці. А в того, як на збитки, вічні «хвости», апатія і до навчання, і до професії. І це тоді, коли його  молодший брат Костя вчився в Англії і  вже на п’ятому курсі університету відкрив свою нотаріальну контору.

Але батько є батько. Після закінчення з горем навпіл інституту влаштував у  міністерство, наказавши «служити». Яким же ударом було для всієї сім’ї те, що Максим через пару місяців покинув тепле містечко, з таким приниженням випрохане  батьками у високопоставленого друга.

На допиті: «Чому він це зробив?» – непутящий син плів якусь нісенітницю про те, що йому гидко бути «шнурком», служити на задніх лапках, що він задихається у високих кабінетах...

Але батько не здавався, хоча Максим не прижився  ані в банку, ані в райдержадміністрації. І врешті «добив» родину тим, що пішов вантажником на базар, а на додачу ще й покинув рідний дім і пристав до жінки з двома дітьми.

Приголомшений батько випхнув сина зі свого серця, а дружині заборонив з ним не лише спілкуватися, а й допомагати.

Поєднані бідою

Насправді, все було не так трагічно, як уявляв батько. Не витримавши чергового випробування стати «нормальною людиною», тобто працівником державної установи, Максим без мети заблукав на один з міських ринків. Так само знічев’я запитав чоловіка, що тягнув навантажену торбами тачку, чи можна влаштуватися вантажником. Проблем, як виявилось, не було. Тож спроваджений до керівництва ринку, Максим  того ж дня отримав роботу. А з нею і  свободу від усіх нав’язаних йому умовностей і обов’язків.

Як то кажуть, Дарина першою перейшла дорогу  Максимові, який своїм  інтелігентним виглядом зовсім не вписувався у колоритну розв’язну публіку базару. Вона ж продавала фрукти. Якось вранці попросила Максима привезти зі складу коробки із черешнями.Вони сподобались одне одному з першого погляду. За плечима у 23-річної Дарини було теж нелегке життя. Дитинство минуло у лютих війнах з вітчимом, отроцтво – на вулиці, юність – у невдалому шлюбі з алкоголіком. На час зустрічі  Дарина була  у не найкращому стані: чоловік остаточно запив і десь зник, покинувши її з двома малолітніми дітьми, менше з яких було інвалідом. Дарина, залишившись без засобів існування і можливості платити за найману квартиру, перейшла до матері, що тулилась разом із другим чоловіком і двома дітьми від нього в  однокімнатній готельці.

Навряд чи таке існування можна назвати словом «життя», але, хоч би як там було, Дарина  могла, залишивши своїх дітей на маминих, хоча б якусь копійку заробити, продаючи на базарі.

Звичайно, своїм «раєм» Дарина не хвалилася Максимові, але коли побачила, що він спить на базарі, запросила до свого вулика. Була приємно здивована, коли він, потрапивши до їхньої «банки з тарганами», зовсім не здрейфив і влаштувався на нічліг у ванні, ніби спав там усе життя.

Максим казав, що його не так пригнічують тяжкі умови життя, як прес тиранії. Тільки згодом, коли Максим повів свою вагітну дружину до батьків, аби вони дозволили їм жити в одній із придбаних для сина квартир, Дарина зрозуміла, що означає слово  ТИРАНІЯ.

Спочатку батьки, прибиті, розчаровані невісткою «з підворіття»  та ще й з цілим причепом, певно, все ще сподіваючись виправити сина, дозволили сім’ї оселитися, але не в окремій квартирі, а разом з ними. Деякий час вони навіть намагалися виховувати непроханих онуків, а надто невістку. Але хоч як вони старалися, діти все одно бігали і повзали по квартирі, створюючи розгардіяш, а у невістки все падало з рук, розбивалися на друзки дорогі сервізи, і загалом все стало немов на вокзалі. Батькові  урвався терпець. Почалися нотації, а далі грубі окрики, звинувачення сімейства в дебільності. Дійшло до того, що вірний своїм принципам батько, запропонував Дарині за чималу суму позбутися майбутньої дитини і відмовитись від Максима. На його подив, Дарина не погодилася.  Максим, почувши про батькову пропозицію, не на жарт розгнівався, покинув рідний дім разом зі своїм «причепом».

Довелося молодятам повертатися до Дарининих батьків, до тісної готельки. Тут уже не витерпів досі спокійний вітчим. І тільки тепер наївний романтик Максим  збагнув, якими жорстокими можуть бути звичайні безпретензійні люди і брутальною безпросвітна бідність. Крім усього, повернувся і перший Даринин чоловік. Поволі життя у готельці перетворилося на пекло.

Треба було шукати вихід і Максим його знайшов...

Підступна фортуна

– Він був дуже  чесною і доброю людиною, справжнім чоловіком, – каже Дарина, досі не розуміючи, чому Максим замість того, щоб покинути її, просто втекти від усіх проблем, нав’язав собі ще одну. Він почав грати на автоматах, які понатикувані тепер на кожному  кроці, з надією  зібрати  грошей на  хату в селі, яку, почувши про Максимові клопоти, запропонував йому один із вантажників.

– Максим став зовсім іншим, відповідальним, серйозним, готовий був покинути столицю, поселитися в глухому селі, щоб тільки зберегти сім’ю. Він полюбив моїх дітей і з нетерпінням чекав народження свого сина, – продовжує Дарина свою сумну розповідь. – І Бог ніби почув його. Максим почав вигравати чималі суми і навіть заплатив завдаток за хату.

Тож незабаром сім’я перебралася в село, оселилася у просторій хаті, із городом і садком. Максим влаштувався на місцевій свинофермі, впевнений, що нарешті доведе батькові, що здатний сам заробити і влаштувати своє життя так, як він хоче.


Здавалося, чого ще треба для щастя? Тим паче, що й доля ніби милосерднішою стала  до молодят: народився у них навесні син, якого назвали Віктором, тобто переможцем. Коли ж почалися восени вибори, Максим і Дарина агітували сільчан за Ющенка, навіть їздили на Майдан виборювати для своїх дітей право жити у вільній, багатій, чесній державі.

Але свято надії швидко закінчилося, починалися суворі, злиденні будні. Хазяїн ферми платив копійки, натомість хазяїн хати вимагав заплатити сповна. У відчаї Максим  звернувся до  батька по допомогу. Той, вичитавши синові за всі його гріхи і помаранчеві настрої, змилостивився на частину потрібної суми.

Знищений, принижений Максим  пішов на ринок шукати колишнього господаря хати, аби віддати частину грошей і попросити зачекати бодай місяць. За місяць він обов’язково роздобуде потрібну суму. Хоча – де? Не уявляв... І раптом Максима осяйнуло. Крізь відчинені двері кафе побачив гральний автомат. Вирішив ризикнути... А може  пофортунить.

Але цього дня не таланило. Незчувся, як програв усе до копійки. Зупинитися не міг. Загнав за двадцятку годинник, подарований молодшим братом, мобільний телефон і...  знову програв. Вийшов з магазину, як п’яний, ледве впросив водія маршрутки довезти до села. Не заставши нікого дома, згадав, що завтра Восьме березня, і Дарина з дітьми поїхала вітати маму. Стало гірко, що не зможе порадувати дружину подарунком. І страшно, що доля-мачуха невідомо за які гріхи загнала його у глухий кут. У вухах загули батькові слова: «Недоумок, ідіот, ганчірка!» 

Спогад боляче різонув душу. Максим підкинув у пічку дров, затулив наглухо витяжку-каглу і сів писати листа.

Лист у майбутнє

Лист на чотирьох сторінках, який Дарина знайшла на підлозі поряд з мертвим Максимом, починався словами «Дорогий тату! Прошу тебе, люби своїх рідних, якими вони є. Не принижуй Дарину і не забувай мого сина. А мені пробач, що я не виправдав твоїх надій. Я намагався, але не зміг. Не встиг. Життя виявилося коротшим за бажання, а смерть – сильніша за любов до усіх вас».

Галина Тимофіївна Тарасюк




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.