«Обожнюємо» «позбавляти від…» або ж Сцилла і Харибда дерусифікації
Здається, до декого з нас починає доходити, чому – вже вкотре! – процес повернення українців до статусу нормальної європейської нації, тобто нації, яка має і плекає власну і самобутню культуру, послуговується в усіх сферах рідною мовою тощо, м’яко кажучи, пробуксовує.
Річ у тім, що національна еліта, яка очолює рух українців за відродження, відразу береться за справу з двох боків. У результаті те, що лежить у торбі, вислизає через одну з багатьох дірок, і на плечі завдавати нема чого. Та облишмо мову езопову (ситі нею по горло!). Українська інтелігенція – мовознавці, педагоги, журналісти, священнослужителі, – відчувши наближення чергової «відлиги» або й навіть настання чогось на кшталт Помаранчевої революції, з більшою або меншою енергією і завзяттям бралася і береться водночас і за «розширення сфери застосування державної мови», і за «культуру рідної мови і мовлення».
Бог свідок, автор відчув помилковість, чи, принаймні, нереальність такої стратегії ще в період національного піднесення кінця 80-х – початку 90-х років, коли перші особи держави ще остерігалися заявляти з найвищих трибун про те, що «національна ідея не відбулася, не спрацювала, вичерпала себе». Його, наприклад, насторожували одкровення виховательок дитячих садків, які, начитавшись гнівних філіпік у «Літературній Україні» або нашій же тогочасній «Вечірці», самокритично оцінювали свій рівень володіння українською мовою і самі собі робили припис: мову не калічити, а відтак, зі своїми вихованцями спілкуватися російською. Їм, звичайно, було нєвдомйок, що мову Пушкіна вони знають нічим не краще, а часто-густо набагато гірше, ніж рідну. Але порочна логіка працювала й далі: якщо вже калічити, то чужу! Отже, напрошувався висновок, що значна частина українців, особливо на сході і півдні, дивиться на українську мову як на щось далеке і недосяжне, доступне лише філологам і окремим «дивакам». А їхня повсякденна мова – так званий суржик – годиться в кращому разі для хатнього вжитку. Боже збав передавати її у спадок дітям і онукам. Мене свого часу дивувало, чому дорослі дочка і син моїх сусідів по дачній ділянці на суржик своїх батьків – уродженців Київщини – відповідають підкреслено російською. Аж якось хлопець, який незадовго до того повернувся з лав Радянської Армії, не витримав і зробив зауваження матері: мовляв, говори якоюсь однією мовою, а не цією жахливою сумішшю расєйського з украйонським. Я рішуче не погодився з позицією сина, хоч у їхню розмову, ясна річ, не втручався. Адже часто спілкувався із сусідкою, і, на моє глибоке переконання, її мова – як для розмовного її варіанту – була цілком пристойною. Тобто, за великим рахунком, це був суржик, у якому домінувало українське. Я міг би зауважити хлопцеві, що корінні мешканці Рязанщини або Вологодщини в побутових розмовах послуговуються далеко не літературною російською мовою, що в межах будь-якої мови є розмовний і літературний варіанти. Не знаю, чи читав цей молодий українець тодішні статті Андрія Бурячка, Олександра Пономаріва та інших мовознавців, може, йому достатньо було натрапити на дилетантський допис журналіста – озвучувача боротьби за «культуру мовлення». Та тільки відчувалося, що він не вважає мову матері українською. Більше того, в його словах проглядав докір: чому батьки до пуття не навчили його ні української, ні російської.
Я поділився своїми сумнівами з Андрієм Андрійовичем Бурячком, підкріпивши їх рукописом статті, яку планував запропонувати до газети «Молодь України». Прочитавши її, мовознавець категорично «не порадив» отак перекреслювати старання очищувачів і окультурювачів рідного слова. Пафос моєї статті полягав у тому, що треба припинити «роздраконювання» тих, хто своїм недостатнім володінням українською засмічує теле- і радіоефір, шпальти газет і сторінки журналів. Натомість необхідно було домогтися якомога більшого розширення сфер вживання державної мови. А для цього – «заплющити очі» на горезвісний суржик, навіть пояснити, що це теж українська мова, її розмовний варіант, який цілком має право на існування і не є якоюсь ганьбою.
Стаття так і не побачила світ, хоч я й залишився при своїй думці. Та от, минув час, і з появою в Україні такого феномену, як потужна і всепроникна реклама, ловлю себе на тому, що ладен відкопувати «свяченого ножа» і закликати до «Коліївщини» проти суржика. Хоч як дивно, останньою краплею стала публікація в квітневому числі «Літературної України» – часопису, який ревно і послідовно бореться за відродження і утвердження української мови в Україні, мужньо протистоїть спробам проімперських сил, на догоду русифікованому електоратові, протягнути «второй государственный».
Річ у тім, що серед океану мовного бруду, який вихлюпує на наші голови «україномовна» реклама, особливо доймають дві кричущі кальки з російської. Фотогенічні чоловіки і жінки з телеекрану чомусь весь час не полюбляють, а «ОБОЖНЮЮТЬ» те чи те робити: «обожнюю» пити пиво «Оболонь», «обожнюю» користуватися пастою чи пральним порошком тощо. З другого боку, ті самі симпатяги раз у раз висловлюють готовність «ПОЗБАВИТИ ВІД» лупи, карієсу, грибків…
Що ж, доведеться провести маленький лікнеп. У російській мові є два дієслова – «обожать» і «обожествлять». Українське дієслово «обожнювати» відповідає другому з них. Що ж до «обожания», то українці в такому випадку «сильно полюбляють» або їм щось «дуже подобається», «до вподоби». Росіяни кажуть: «Давайте «ИЗБАВЛЯТЬСЯ ОТ» перхоти, кариеса, грибков… І це не тільки не суперечить логіці, а є безперечною літературною нормою. Інша річ – мова українська. Тут ПОЗБАВЛЯЮТЬСЯ або ПОЗБУВАЮТЬСЯ не ВІД чогось, а просто чогось. Отака мізерна, малюсенька різниця. А як ріже очі! Як в’ялить вуха! Знову ж таки, донедавна мовчки ковтав ці дошкульні піґулки, заколисуючи себе думкою: хай! Хай навіть ці кальки, аби швидше витісняли чужомовну заразу. Мовляв, освічені україномовні речники самі неодмінно з’ясують, що й до чого. Та повернімося до «Літературної України». Їй-право, прочитане в одній зі статтей штатного публіциста – людини, безумовно, національно свідомої та й у цілому обізнаної з тонкощами української стилістики, немов струмом електричним ударило. Працівник письменницької газети, оглядаючи якісь політичні події тих днів, таки «ПОЗБАВИВ» своїх героїв «ВІД» чи то ілюзій, чи то надій. Нагадаю: це не «рекламна пауза», а публікація в газеті, що є чи не флагманом у боротьбі за українську мову, її чистоту!
Виходить, мовні покручі – явище не таке вже безневинне. У зв’язку із цим пригадується гіркий жарт того ж таки професора Андрія Бурячка: «Що робити? ЗМІ просто рясніють цим «виглядає» (треба – «має вигляд». – Ред.). Як не боремося, а російська калька заполонила статті журналістів, часто талановитих. Мабуть, доведеться узаконити…» Це говорив редактор і укладач багатьох-багатьох українських словників…
Сцилла і Харибда… Як прослизнути між цими ненажерами? Адже ламали дрова і не раз. Чого варті «мокроступи» і «мордописні», що нині благообразно товчуться під личинами солідніших «етер» і «катедр». А який хаос у головах пишучого люду вчинила одна-однісінька українська літера з ледь помітним задертим носиком – «ґ». Переважна частина газет і журналів її ігнорує, а горе-«ентузіасти» – тулять, куди треба і куди не треба. А хіба не з тієї ж опери вже порушувана «Вечіркою» проблема «ятей» та «єрів» – болячки ностальгуючих за дореволюційщиною киян. Як розв’язувати паралельно два надзавдання – як з’ясовується, взаємопоборюючих – поширювати чимдуж українське слово і дбати про його чистоту. Хто відповість на це запитання?