Діти, скупані в любистку і любові
Кожна дитина хоче мати маму і тата, які б захищали від усіляких негараздів та неприємностей, пестили, голубили, співали колисанки перед сном, розповідали казки – учили жити по правді. Коли тебе тримають за обидві долоньки сильні таткові й ніжні мамині руки, навіть найстрашнішого сусідського собаки не злякаєшся, а не те, що бешкетника і забіяку Миколку. Одначе далеко не всім щастить купатися в сонячній купелі, яка одночасно зігрівається променями двох батьківських сердець. Зої, Янеку і Пилипку Добровольським не поталанило, змалку їх виховує лише татусь, зате який – найкращий в усьому світі!
Найсправедливіша характеристика
Із Вадимом Івановичем Добровольським я домовилася про зустріч заздалегідь, але у призначену годину вдома його не застала. Мені відчинила двері симпатична дівчина і з порога запитала:
– Ви, певно, журналістка з «Вечірнього Києва»? Проходьте, будь ласка, татко з хвилини на хвилину буде – він пішов до школи за Пилипком, – і провела мене до затишної кімнати. – Я – Зоя, а це мій брат – Янек, – представила хлопчика, який сидів перед телеекраном й дивився мультфільм.
Янек чемно встав з дивана і вимкнув телевізора. Я поцікавилася, як справи у школі, й діти почали розповідати про навчання, про те, кому які уроки більше подобаються, які оцінки зазвичай мають у щоденниках.
– Здебільшого хороші, – ніби узагальнила Зоя. – Стараємося добре вчитися, щоб не засмучувати учителів…
– І татка, – додав брат. – Він дуже тішиться за наші успіхи.
– І, певно, сварить, коли випадково в зошиті чи щоденнику побачить не вельми задовільну оцінку?
– По-всякому буває, – зніяковів хлопчик. – Але він це робить по-доброму, не так, як деякі вчителі, наприклад.
Слово за слово – і в моїй уяві вимальовувався образ багатодітного татуся, який самотужки виховує трійко дітей: тринадцятирічну доньку Зою та двох синів – третьокласника Яна і першокласника Пилипка.
Для його характеристики діти ретельно підбирали епітети – наче намистинки, один поперед другого, нанизували їх на ниточку й бережно тримали ту низочку в руках: добрий, щирий, справедливий, чесний, роботящий, ніжний і лагідний, а коли й суворий, вимогливий, але завжди веселий. Він ніколи не кидає слова на вітер, намагається виконувати свої обіцянки, навіть коли складно й сутужно з фінансами. Збирає усіх за вечерею і радиться, кому купити у першу чергу кросівки – Янеку чи Пилипкові, а може, ліпше джинси для Зої. Консенсус знаходять швидко і без образ та сліз. «Треба всього лиш трішки потерпіти, – заспокоює їх татусь. – Ось отримаю незабаром зарплату…»
Прийшла біда – всьому навчила
Над якою сім’єю не згущаються хмари, але приходить ранок – і у вікно зазирає довгоочікуване сонечко. Того сонця у Вадима та його дружини Валентини було начебто й багато – троє чудових дітей послав їм Всевишній: красивих, тямущих, слухняних. Але біда чатувала під порогом їхнього дому і все-таки постукала в двері й переступила через поріг. Так сталося, що матір не змогла виховувати дітей – її присутність травмувала малят психічно. Лікарі порадили, аби жінку ізолювали від сім’ї (страшний діагноз!), вона отримала інвалідність II групи.
– Я ніколи не думав, що мені доведеться нести на плечах не лише суто чоловічу роботу, але й усю хатню, – зізнається Вадим Іванович. – Прати пелюшки, варити каші, колисати – то була приємна забавка. Складніше стало, коли діти почали підростати, і я інколи розгублювався, розриваючись між домом, роботою, садочком, школою. Але правду кажуть, що біда всьому навчить.
Вадим Іванович нині чудово справляється: дає лад і на кухні, й на городі, в його трикімнатній квартирі так чисто, буцімто тут порядкує господиня.
– Єдиного чого не вмію, так це пекти пирогів, – усміхається, – але пирогами у нашому домі частенько пахне. Зоя готує таку смачну піцу, що хлопців за вуха не відтягнеш. Я терпляче навчаю їх прибирати після себе речі, працювати з пилососом і шваброю, застеляти ліжка.
– Ми по черзі це робимо, – додав Янек. – Якщо я ввечері стелюся, то вранці застеляє ліжка Зоя, або навпаки. А коли прибираємо в квартирі, Зоя миє підлогу, я пилососю…
– А я люблю витирати пил, – нарешті обізвався мовчун першокласник Пилипко, який досі сидів, наче у рота води набрав.
– О, Пилипко в нас чи не найбільший бешкетник – мало не щодня кудись влізе: то штани порве, то ноги замочить, бо не обминає жодної калюжки на Татарці, – сміється тато.
– Раніше татко зашивав їх, пояснив Янек, – а тепер ми нишком самі це робимо, або просимо Зою, щоб допомогла.
Вадиму Івановичу доводиться працювати на кількох роботах – удень і вночі. Але він спокійний за дітей, бо певен, що нічого погано не накоять. Якщо треба, самі їсти наварять і до магазину підуть за хлібом, молоком, а не за жуйками і морозивом. Часто виручають дідусь із бабусею – коли уроки перевірять, а коли вгамують пристрасті, бо іноді справа доходить до кулаків (без цього ніде не обходиться). А влітку під час довгих шкільних канікул діти пораються на городі, та так вправно полють грядки, копають картоплю, що сусіди дивуються, а може, і заздрять?..
Такі будуть плоди, яке було насіння
Ростити, виховувати дітей набагато складніше і важче, ніж кинути їх. Чимало батьків, на жаль, обирають друге. А ось Вадим Іванович торує свою стежку наполегливо, старанно, з любов’ю, вірою, надією. У нього дивовижне серце – певно, удвічі більше, ніж зазвичай, бо ж у ньому не лише батьківська суворість, але й материнська ласка, ніжність. І діти це відчувають й цінують. Усі троє не лише добре вчаться, але й мають хист до малювання, Зоя і Янек співають у хорі. А недавно Ян став рекламною зіркою: пройшов кастинг на участь у зйомках рекламного ролика. Заробив 200 гривень й купив роликові ковзани. Про свої акторські успіхи неохоче розповідає – про це навіть у класі ніхто не знає (рекламу транслюють лише на російському телебаченні).
Діти з нетерпінням чекають свят і вихідних, щоб піти з татусем до цирку, зоопарку чи поїхати у гості до дядька Миколи й пограти у футбол на лузі. На воротах ставлять найменшого, а найбільше голів, як не дивно, забиває Зоя.
Щороку вони відпочивають у таборах, Зоя з Янеком навіть побували в Артеку. І все це завдяки піклуванню і турботі соціальних служб міста, благодійному фонду Святої Марії, асоціації багатодітних сімей. На трьох дітей держава платить 330 гривень так званої соціальної допомоги (донедавна ця сума була значно меншою). Тож зрозуміло, чому тато працює на кількох роботах та ще й вимушений приховувати свої заробітки від держави, – сама держава змушує його так чинити. Бо ж, згідно із законом, якщо такий батько заробить трохи більше 300 гривень (а не доларів!), то йому зменшать соціальну виплату на дітей. А недавно Вадим Іванович став отримувати ще й підвищену пенсію дружини, як її опікун, і цю суму додали до 330 гривень «дитячих». «Ого, який сімейний бюджет виходить!» Саме цьому дивуються в соціальній службі, де чітко діють згідно з буквою закону. А якщо добре подумати, то цих грошей вистачить хіба що на хліб та молоко і, можливо, на шматочок масла. Не вельми розкішний бутерброд виходить. Тож татко крутиться як білка в колесі, щоб у діток були модні кросівки, джинси, DVD-плеєр, святковий стіл із смачнющим тортом на день народження.
– Вони моє багатство, – говорить з гордістю. – Я пишаюся дітьми і думаю, що й вони мною гордяться. Завдячую Богові, що додає мені сил та здоров’я, оберігає нашу родину. Гадаю, колись ними пишатиметься і Україна.
Пилипко мріє стати пожежником, Ян колекціонує моделі автомобілів і, можливо, буде конструктором, Зоя гарно співає, вишиває, пробує плести… Не зогледиться татко, як вони виростуть і підуть не манівцями, а своїми стежками – чесними і праведними, як тому їх навчав батько.
Олеся ХУТІРНА