Свідчити у справі не може?
Ця історія любовного трикутника, яка сколихнула невеличке село Конопельки, що на Київщині, вражає не тільки своїм фіналом. Розпочалася вона давно, майже одразу після гучного весілля Василя та Марії. І тривала 20 років доти, доки одного разу чоловік Марії раніше, ніж звичайно, не повернувся додому і не застав її з іншим.
На побачення до Валентина
Василь з Марією видавалися щасливою парою. Сусіди, що мешкали поруч, не пригадують жодної серйозної сварки, непорозумінь у сім’ї. Однак Василь часто їздив на заробітки до Росії, то й Маріїне життя не було медом. Окрім роботи в радгоспі з рання й до смеркання, доглядала свекруху – жінку тяжкохвору, але лайливу й прискіпливу. Втім, вона не скаржилася – поралася по господарству, дбала про матір Василя й рахувала дні до його повернення. А наприкінці березня 1984 року Василь без будь-яких попереджень перестав писати листи. Марія зі свекрухою стривожилися. Молода жінка навіть до ворожки у сусіднє село ходила, аби довідатися, чи не сталося з ним лиха. Та заспокоїла: мовляв, працює коханий не покладаючи рук, про добробут сімейний дбає, отже, слід чекати його незабаром з грошима та подарунками. Чекали Василя і справді недовго, через місяць у квітні приїхав до рідної домівки – змарнілий, блідий, роздратований. Тільки-но переступивши поріг, наказав Марії випрати весь одяг, який був на ньому, і без будь-яких пояснень матері зачинився з дружиною в кімнаті і щось довго й бурхливо доводив їй кілька годин. Перед очі старої постали вони аж увечері. Заспокоєні, але обоє – з почервонілими очима.
Із матеріалів кримінальної справи. Свідчення Марії Я. «Дізнавшись тоді від Василя про його чоловічу недугу, що сталася на будівництві внаслідок недотримання техніки безпеки, я й уявити не могла, наскільки це для мене як жінки виявиться серйозним. Ми ж до його від’їзду до Москви жили у шлюбі тільки два місяці. Я кохала Василя, він кохав мене. Присягалася, довідавшись про біду, що нас спіткала, ніколи не зраджувати його, бути поруч. Але з’явився у моєму житті Валентин, і все пішло шкереберть…»
Власне, Валентин – майже ровесник Марії, з яким вона, як і Василь, була знайома зі шкільної лави, був небайдужим до неї ще в ранній юності. Одначе склалося так, що Марія тих почуттів не помічала і дізналася вже тоді, коли Валентин одружувався. Про це повідав їй на своєму весіллі, куди запросив Марію із чоловіком. Вона з його зізнання посміялася, а от наступного разу, знову ж таки на весіллі, тепер уже своєї племінниці, після його слів поглянула на Валентина з цікавістю.
Зі свідчень Марії Я. «Уперше в своєму житті мені стало шкода себе. Порадитися не було з ким – близьких подруг не мала, сказала б матері, але невідомо, як би вона відреагувала на те, що захопилася іншим чоловіком. Погодилася приїхати на побачення до Валентина, яке він мені призначив через два дні у райцентрі. Зустрічатися в селі, де всі про всіх знають, було небезпечно…»
Благополучної сім’ї не стало
Так розпочався їхній довготривалий бурхливий роман. Із короткими побаченнями крадькома, ревнощами, навіть сварками. По-справжньому у своїх почуттях до Валентина Марія переконалася, коли завагітніла. Ні його, ані свого чоловіка у це не втаємничувала, побоюючись, що перший відмовиться, другий, звичайно ж, у своє батьківство не повірить. І їхня досі благополучна сім’я розпадеться.
Зі свідчень Марії Я. «Коли зрозуміла, що через свою легковажність можу втратити Василя, злякалася. Хоч би як там було, одначе Валентин про розлучення зі своєю дружиною Оксаною жодного разу навіть не натякав. Отже, сподіватися на майбутнє спільне життя з ним було марно. А Василь любив мене – щиро й віддано. Можливо, якби я вчасно розповіла йому про свій гріх, він зумів би зрозуміти, вибачити і я б залишила дитину. Однак сказати йому не наважилася…»
І доки Марія зважувала усе «за» і «проти», одного разу, тільки-но за Василем зачинилися двері, увійшла дружина Валентина – Оксана. Про що вони говорили майже дві години, залишилося таємницею, однак через кілька днів після тієї розмови вирушила Марія з великою валізою до районної лікарні…
– Звідти повернулася аж через три місяці, – охоче розповідає про сусідську таємницю колишня приятелька покійної Маріїної свекрухи Олена Опанасівна. – Десь два місяці навіть на люди не виходила. Казали, недобре почувається, а я, гадаю, соромно було їй односельцям в очі дивитися. Згодом таки оговталася, а Василь – божий чоловік – припадав біля неї, ніби біля немічної дитини. За апельсинами, покійна подруга казала, аж до райцентру на базар їздив. Звичайно ж, вибачив їй, а вона, тільки-но прийшовши до тями, знов безсоромна за своє. Василь мовчки терпів, він чоловік дужий, тож при ньому ніхто не насмілювався про його Марусю слова лихого сказати. Вона й користалася його добротою. Ми ж усі знали про ті її стосунки з Валентином. Але до Василя, гадаю, не всі чутки доходили, тож і жили вони нібито у злагоді, видавалися щасливими, – літня жінка озирається навколо, продовжує. – Минулої осені прибрав Бог Оксану, хворіла вона довгенько, подейкували, якась хвороба була невиліковна. Після похорону наш удівець ніби знахабнів. Почав ходити до Марії не приховуючись, погрожував напідпитку, що відіб’є її у Василя. Тільки й Василь такого нахабства терпіти не міг. Як усе те сталося, не знаю, одначе Василя шкода. Все життя страждав і нарешті не витримав, зірвався. А отій паскуді Марії все одно. Зараз плаче, їздить до в’язниці. Та чи надовго її вистачить? Вона ж іще молода та й здоров’ям Господь не обділив. Думаю, не перейматиметься довго. А бідолаха Василь чи ж витримає тюремні ґрати?
Усю вину взяв на себе
Із матеріалів кримінальної справи. Свідчення Василя Я. «Валентин понівечив усе моє життя. Про їхні стосунки я не тільки чув. Не звинувачував дружину. Вирішив: хай буде, як буде, життя розставить усе по місцях. 12 березня цього року пішов, як завжди, на роботу, але по дорозі відчув, що почуваюся недобре і вирішив повернутися додому. Від побаченого там у мене потьмарився розум. Я увійшов, а вони мене навіть не помітили. Тоді пішов до клуні, взяв сокиру і повернувся до хати. Марію виштовхав у іншу кімнату і зачинив там. Тому прошу всю провину за скоєне перекласти лише на мене… Більше нічого пригадати не можу, бо отямився далеко за селом, вже коли почало світати…»
Марія прийшла до міліції близько восьмої ранку наступного дня і повідомила, що біля її будинку забили до смерті якогось чоловіка. Бідкалася, що звечора немає Василя. Пішов, мовляв, на роботу і зник. Вже за півгодини на місці події працювала оперативна група, і після того, як у будинку було знайдено відбитки загиблого, Марія почала розповідати. Василь зачинив її в кімнаті, наказавши чекати «своєї черги», одначе вона вистрибнула у вікно і через друге спостерігала за розвитком подальших подій. Коли все закінчилося і чоловік пішов, не забувши прихопити з собою закривавлену сокиру, Марія повернулася до хати. Василя, за її свідченнями, не боялася, лякало інше: чи встигне прибрати, доки хтось не помітить і не повідомить у міліцію. Жінка загорнула колишнього коханого у простирадло і вирішила якнайдалі відтягти від свого двору. Це було нелегко, але Марія впоралася. Тоді ще раз прискіпливо оглянула оселю, перевдяглася і пішла до міліції, розраховуючи, що тільки так відведе від себе та Василя підозру. Не спрацювало. Убивцю її коханця заарештували по обіді, звинувативши у вбивстві з особливою жорстокістю.
Зараз він чекає суду, а Марія щоранку вирушає до райцентру з вузликом харчів та запискою із запевненнями, що, хоч би як там було, вона дочекається свого Василя. І хтозна, можливо, через 10 чи 15 років те, що сталося березневої ночі 2005 року, вони сприйматимуть як серйозне випробування своїх почуттів, згадають «винуватця», який хотів їх розлучити, і знову удаватимуть щасливе подружжя.
Найімовірніше, саме так і буде, адже свої численні свідчення Василь неодмінно закінчує словами: «Під час розправи над Валентином моя дружина була зачинена в іншій кімнаті. І свідчити у справі не може…»