По шведській драбині до системи пробації
Зі зміною в Україні влади, схоже, розпочалося справжнє реформування всіх сфер людської діяльності. Кардинальні зміни чекають і на вітчизняну пенітенціарну інституцію. Нині в наших в’язницях відбувають покарання 190,5 тисячі засуджених. За п’ять років планується зменшити їхню кількість приблизно до 100 – 110 тисяч. За рахунок введення в дію системи пробації. Що вона собою являє? Про це та інше розповідає «Вечірньому Києву» голова Державного департаменту України з питань виконання покарань Василь КОЩИНЕЦЬ.
– Усі, без винятку, засуджені потребують певної допомоги, – розпочав Василь Васильович. – Кожна людина має право на виправлення своїх помилок. У цьому напрямі в багатьох країнах світу вже давно створено відповідні умови. Ми, на жаль, відстали. Але, на щастя, маємо непоганих учителів зі Швеції, зокрема в особі міжнародного радника адміністрації тюрем і пробації цієї скандинавської країни Бу Юхансона. Тож спільно з висококваліфікованими партнерами-порадниками, гадаю, значно швидше надолужимо прогаяне.
На нещодавній нараді Президент України Віктор Ющенко перед нами поставив чітке завдання: зменшити кількість ув’язнених. Тобто системою пробації опікуються на найвищому державному рівні.
Згідно з новим Кримінально-виконавчим кодексом, що набув чинності 1 січня 2004 року, в Україні з’явився інститут кримінально-виконавчої інспекції. Він здійснює альтернативні позбавленню волі покарання. Інакше кажучи, після виголошення вироку засуджений не потрапляє за ґрати, але перебуває на обліку в кримінально-виконавчій інспекції. Така м’яка міра покарання, певна річ, не стосуватиметься рецидивістів, убивць, ґвалтівників. Її застосовуватимуть насамперед до тих, хто, приміром, вчинив дрібну крадіжку тощо.
– Василю Васильовичу, які види покарань є альтернативою позбавлення волі?
– Насамперед – виправні роботи. У цьому випадку засуджений продовжує працювати на своєму, так би мовити, традиційному місці роботи. І відповідно до вироку суду державі перераховуватиме 10-20 відсотків від суми заробітку.
Інший вид альтернативного покарання – громадські роботи. До речі, найпоширеніший (до 75 відсотків) у тій же Німеччині. У вільний від роботи час засуджений зобов’язаний щонайбільше чотири години на добу відпрацювати за угодою між кримінально-виконавчою інспекцією та місцевим органом влади.
– Яка ж саме робота чекає на того, хто мав необачність порушити закон?
– Зрозуміло, йдеться про некваліфіковану працю. Це і підмітання подвір’я, і фарбування парканів, і прибирання сміття, і перенесення якихось вантажів тощо. Згідно з чинним законодавством такими роботами засудженого карають на 60-240 годин.
– Цікаво було б дізнатися про технологію альтернативного покарання.
– Вирок суду надходить до кримінально-виконавчої інспекції. На основі документа укладаємо угоду, приміром, із житлово-експлуатаційною конторою. Потім складаємо графік відбування засудженим покарання. Не без участі головного фігуранта термін рівномірно розподіляється по днях. Враховується час, в який засудженому зручно приїжджати до місця роботи. Майстер жеку також повинен ознайомитися з графіком і визначити фронт робіт.
– Даруйте, але не станеться так, що засуджений до суспільно-корисних робіт працюватиме… на городі якогось дрібного чиновника?
– Про це навіть і мови не може бути. Роботу того, хто відбуває покарання, контролюватимуть не лише працівники жеку, а й наші інспектори. Більше того, Кримінально-виконавче законодавство України передбачає участь громадськості у виправленні та ресоціалізації засуджених, контроль за дотриманням їхніх прав під час відбування покарань. Усе повинно робитися відкрито. Громадяни мають бачити, що людина справді займається суспільно-корисною працею, а не порпається в когось на фазенді.
– Теоретично система пробації приваблива. Але ж у цій справі потрібні фахівці, про котрих ані в колишньому Союзі, ані в незалежній Україні досі й гадки не мали.
– Ви зачепили архіважливу й водночас болючу проблему. Справді, нам потрібен кількісно-якісний персонал. Де його взяти? Безперечно, треба вчити. І перший крок у цьому напрямі вже зроблено. Щойно Президент України Віктор Ющенко дав розпорядження розглянути питання про повернення в нашу систему вищого навчального закладу, що колись належав МВС. На його базі створюватимемо факультет пробації, де й готуватимемо висококваліфікованих фахівців із нової як для українського суспільства справи.
Уже до кінця року плануємо збільшити службу пробації до 300 осіб. Якщо, зрозуміло, тому сприятиме процес фінансування.
– Василю Васильовичу, а чому таку зацікавленість до вітчизняної системи покарання виявляють шведи? Невже з цієї справи матимуть якийсь зиск?
– Не секрет, що кримінал – явище не однієї окремої країни. Тому головне завдання світового співтовариства полягає не лише в успішному протистоянні бандитизму, крадіжкам, убивствам тощо, а й у проведенні дієвих профілактично-запобіжних заходів цьому злу.
У Швеції, до речі, така система відпрацьована на пристойному рівні. За оцінками експертів, вона одна з найкращих у світі. А Україна, до речі, у цьому напрямі співпрацює з багатьма країнами. На даному ж етапі прискіпливо вивчаємо досвід скандинавів. Шведські фахівці із задоволенням діляться «секретами» своєї доволі потужної системи пробації. Більше того, власним коштом фінансують цю програму. То чому б не скористатися такою нагодою й не стати старанними учнями?
– Ви більш як місяць очолюєте досить серйозну державну структуру. А де працювали раніше?
– Усе своє попереднє свідоме життя розробляв газові й нафтові свердловини. Був обраний головою Долинської райради (1994-го), що на Івано-Франківщині. Згодом став народним депутатом України…
– Судячи з нафто-газового минулого, вас навряд чи можна вважати вишколеним професіоналом у справі покарань. Не страшно було на власні рамена класти таку нелегку ношу?
– Знаю, за задумом Віктора Ющенка, систему покарань мала очолити цивільна людина. Свій вибір Президент України зупинив на мені. Відверто кажучи, спочатку здивувався його пропозиції, але, поговоривши з Віктором Андрійовичем і деякий час поміркувавши, усе ж погодився зайняти це непросте і, сказав би, доволі тверде крісло. Ні, страху не було. Я, людина, яка багато чого бачила в цьому житті. Відчуваю лише величезну відповідальність перед ув’язненими. Хотілося б повністю виправдати їхні надії й сподівання. Тому своїми першими кроками на новій посаді дав всім зрозуміти: так, як було досі, більше не буде ніколи.
– Це закид у город ваших попередників?
– У жодному разі. Мої попередники – достойні люди й фахівці. Їм не пощастило: вони працювали в не зовсім демократичному суспільстві. Нині ж маємо непогані передумови для зміни системи на краще як у державі загалом, так і в нашому департаменті зокрема.
– Що ж вам дісталося в спадок від попередників?
– Вважаю, кожен із них, очолюючи департамент, залишив по собі позитивний слід. Приміром, при Іванові Штаньку департамент відокремили від МВС – одна з головних вимог світового товариства. А підлеглі Льовочкіна напрацювали законопроект про систему, яка, до речі, в загальному державному будівництві почала набувати чітких контурів. Процес її становлення триває. На даному етапі нам дуже важливо правильно виховати психологію людини, котра постійно контактує з порушниками закону. Повірте, вона значно відрізняється від тих, хто затримує й судить злочинця. Одне слово, ці речі порівняти неможливо.
– У бюджетній сфері завжди існує найголовніша проблема – брак коштів. Напевно, не обійшла вона стороною й очолюваний вами департамент. Яким чином намагатиметеся боротися зі «злиднями» в тюрмі?
– На жаль, і нам відома проблема недофінансування. Сьогодні держава здатна виділяти на добове харчування здоровому ув’язненому 5 гривень, хворому – 8. До норми, зрозуміло, не дотягуємо. Як бути? Вважаю, що наша система в змозі, так би мовити, дофінансовуватися за рахунок власних коштів. Ставлю собі за мету – реанімувати, якщо хочете, тюремну промисловість. Потужностей тут вистачає. Головне, правильно все розставити по місцях. Водночас можна й треба розвивати сільськогосподарський напрям. Як це, приміром, роблять у Кагарлицькій колонії. У її володіннях 1200 га землі, де розташовані корівники, стайні, вівчарні, свинарники, курятники. Люди в труді відбувають покарання і водночас повноцінно харчуються.
– І насамкінець. Чи сприятимете ви працівникам ЗМІ у висвітленні тюремного життя-буття?
– Намагатимемося бути якомога відкритішими для преси. У межах, зрозуміло, своєї компетенції. Скажімо, ми не зможемо примусити спілкуватися з вами ув’язненого, котрий того не бажає. Права людини слід поважати навіть за ґратами.