Храм – де нас двоє чи троє

«Ганнуся! Це ж треба! – отець Сергій Станкевич, настоятель храму Святого Юрія Змієборця, що на вулиці Володимирській, майже напроти того місця, де має бути відновлена Десятинна церква, не приховує щирого і доброго здивування: – Ганнуся буквально від народження в нашій церкві й довго не могла звикнути до того, щоб не бігати і не стрибати під час Служби Божої. Коли ж звикла, то її вистачало лише на богослужіння, а потім… Одне слово, дзиґа. І ось ця сама непосидюща Ганнуся погодилася вчитися грати на фортепіано, де треба сидіти годинами!»

Цей невеличкий монолог священика довелося почути в день Юрія Змієборця, тобто на храмовому святі, коли одна з парафіянок змушена була його залишити, бо їй треба було забрати онучку з музичної школи, і повідомила про це настоятеля. Здавалося б, що тут такого. Та відчулося в словах отця Сергія, що в невеликому дерев’яному храмі в самому серці стародавнього Володимирового града, існує те, що називають громадою. Це не сім’я, хоча й багато в ній родинного. Оця тепла, трепетна увага до кожного, знання, чим живе твій брат чи сестра во Христі. Їх об’єднує спільна молитва, любов і повага до духовного батька – настоятеля, зрештою, будівництво церковці, хоча храм існував давно, адже мовлено: там, де вас двоє чи троє зійшлись помолитись, і Я з вами.
«До царства Божого, – зазначив отець Сергій у своєму слові, звертаючись до парафіян і гостей – киян, які прийшли привітати одну з найстаріших у Києві громад УПЦ КП, – ми підемо не поодинці, а саме громадами. Наш «підрозділ» поведе Святий Юрій. Ми повинні це знати і відчувати. Саме в цьому сенс храмового свята». Підтримали цю думку й присутні друзі-священики – ієромонах Богдан (Пєтухов) і протоієрей Андрій Власенко, настоятелі відомих у Києві храмів – Благовіщення Пресвятої Богородиці при НаУКМА і Архистратига Михаїла в Пирогові.

Що отець Сергій думає про відбудову сусідньої Десятинної церкви? Як було не поцікавитись цим принагідно? «Я її ентузіаст і прихильник, – відповів священик. – Хоча дещо турбує мала активність парафії, зареєстрованої при майбутньому храмі. Треба проводити регулярні молебні, як ми це робили і робимо на місці зруйнованого ще монголами храму Федора Тирона. Мене дивують жахання противників відбудови, зокрема одного відомого в Україні філософа: мовляв, як це будувати церкву на місці, де лежать кістки загиблих киян. Мабуть, науковець вважає, що ліпше, коли на цих кістках вигулюють псів. Взагалі, є категорія людей, які воліли б і далі бачити Україну в руїнах, насамперед духовних». Важко тут що-небудь додати.