Без свідків
Пашіло небо. Пашіла земля. У липні 1942-го, здавалося, найспекотніша пустеля перемістилася у Сальські степи. Від спраги можна було збожеволіти.
Німцям питну воду підвозили цистернами. У нас не вистачало автомашин навіть для підвезення боєприпасів. Од спраги в першій роті померли двоє, а в другій – троє бійців.
Єдиним рятівником було степове джерело на «нічийній» смузі. Вночі до нього підповзали і мої однополчани, і фашисти. За неписаною угодою тут не пролунало жодного пострілу.
Спокійної зоряної ночі я з дев’ятьма флягами в речмішку повільно прямував до джерела. Ще здалеку помітив біля води німця в маскувальному костюмі й зупинився. Коли ворожий розвідник напився, наповнив овальну флягу і, відійшовши на кілька метрів, сів на потріскану землю, я набрав жаданої води у фляги, вдовольнив спрагу і глянув на незнайомця. Переді мною сидів гарний простоволосий юнак із широко посадженими очима. Хромові чоботи свідчили, що цей німець – офіцер розвідки.
Він дістав із кишені срібний портсигар, пристойною російською мовою запропонував мені сигарету і, кивнувши на мою масксорочку, признався:
– Вперше так близько бачу ворожого розвідника.
Я підсів до нього, закурив і сказав:
– Мені теж ніколи не доводилось мирно розмовляти з німцем.
– От і поговоримо відверто, без свідків, – німець розстебнув комір. – Мене зовуть Отто Гейзенберг.
– А я – Олександр Ковальчук. Між іншим, ваше прізвище мені знайоме. Наш учитель фізики Антон Захожий на уроці розповідав про лауреата Нобелівської премії Вернера Гейзенберга.
– Це мій дядько, людина мудра й порядна. Проводжаючи мене на фронт, він пошепки сказав: «Замість того, щоб знищувати один одного, німецький народ і народи Радянського Союзу мали б знищити власних тиранів – Гітлера і Сталіна».
– Кого? – перепитав я.
– Сталіна і Гітлера, точніше їхні антинародні режими.
Я втратив дар слова. Й було від чого: незважаючи на моторошні тридцять третій і тридцять сьомий роки, Сталін іще міцно владарював у моїй душі.
– Тоді складайте зброю і переходьте на бік Червоної Армії!
На Гейзенберга запальна агітація не подіяла:
– По-перше, я солдат. По-друге, у вермахті можна зробити значно більше для досягнення антигітлерівської мети.
За моєю спиною почулися кроки. Хтось обережно наближався до джерела. А свідки і справді нам не потрібні.
Отто глянув на годинника і тихо сказав:
– Хай благословить вас Бог!
– Зичу й вам вижити.
Повертався я до своїх збентежений і пригнічений. Пекучі слова про вождів-тиранів уп’ялися в серце, наче цвях. Мого батька Володимира Федоровича Ковальчука арештували за критичне висловлювання про колективізацію і вислали в Автономну Республіку Комі. Мої дядьки по материнській лінії – Петро, Микола і Павло Селецькі були репресовані й заслані на Північний Урал, Колиму і в Магадан.
Я спинився, ліг на спину. Нині найважливіша справа – розтрощити ворога, врятувати від гітлерівців рідну землю. Після війни можна подбати і про порядок у власному домі. А про зустріч і розмову з Отто Гейзенбергом не слід говорити навіть друзям.
* * *
Того ранку в читальному залі Центрального архіву Міністерства оборони СРСР було вільне лише одне місце. Я підійшов туди, поклав на стіл три журнали бойових дій і глянув на сивуватого чоловіка, що сидів навпроти. Інтелігентне обличчя видалося знайомим, але я ніяк не міг пригадати, де і коли бачив цю людину.
Чоловік вийняв із кишені носовичка, протер очі, кілька секунд уважно вивчав моє перенісся, потім упівголоса сказав:
– Де Берлін, де Москва, а де Сальські степи…
Після двох останніх слів я теж упізнав німця:
– Добрий день, пане Гейзенберг! Отже, розвідницька доля вберегла обох. Радий бачити вас!
Ми попрямували в сквер, сіли на лавці. Розмовляли відверто, як тоді – біля сальського джерела. Про наші мирні спеціальності, про сім’ї, про пенсії колишніх фронтовиків, про те, що режими в НДР і в Радянському Союзі так само тоталітарні, хоча давно вже нема ні Гітлера, ні Сталіна. Потім я запитав, яким вітром занесло його в Центральний військовий архів. Гейзенберг пояснив, що хоче написати дещо про дядька. Водночас він прагне знайти бодай сліди трьох німців. Без слів зрозумівши мій погляд, Гейзенберг ось що розповів.
– На початку 1937 року начальник абверу адмірал Канаріс пожертвував одинадцятьма резидентами для того, щоб в очах Сталіна дискредитувати Тухачевського, Єгорова, Блюхера та інших видатних воєначальників. Треба віддати належне радянській контррозвідці: вона затримала вісьмох агентів абверу. Після кваліфікованої «обробки» вони заявили на допитах, що ідуть на зв’язок з радянськими полководцями, назвавши конкретні прізвища. Невдовзі Тухачевського, Єгорова, Блюхера і Якіра розстріляли. А от доля трьох резидентів, які не потрапили до рук Єжова, невідома.
– На жаль, вони зникли безслідно, – мій співрозмовник розвів руками.
Наступного дня Отто Гейзенберг вилетів до Берліна. А на моєму столику залишилася записка: «Будьте мужні до кінця. Хай благословить вас Господь!»