Маестро канаркового співу

Говорити про своїх улюблених канарок 65-річний киянин Микола Процко може не одну годину. У його невеликій двокімнатній квартирі на Оболоні, де мешкає разом з дружиною та донькою, цим пташкам відведено центральне місце – клітки стоять в обох кімнатах та на кухні. І ось уже сорок років він учить їх правильно співати.

Ніби демонструючи це, усі солом’яно-жовті, червоні, зелені та помаранчеві пернаті співаки дзвінко затягнули пісню. Кожен свою. Під такий хоровий спів і почалася наша розмова.

За голубів отримав ґгулю

Народився і виріс Микола Семенович на Подолі, де чи не у кожному дворі стояли голубники. Тож не дивно, що змалечку захопився голубами. Та своїх птахів не мав – мати була проти. Вона мріяла, щоб син став музикантом, і навіть думати забороняла про щось інше. «З дев’яти років тільки й знав, що вчився гри на баяні та ходив до школи, – розповідає Микола Процко. – А мені ж хотілося, як іншим хлопцям, бігати по вулиці, свистіти та ганяти голубів. Проте батьки постійно змушували – сідай, грай… Щоб якось заохотити до музичної науки, батько навіть давав п’ять карбованців. На склянку насіння і якісь цукерки вистачало. Та заборонений плід завжди солодкий – все одно примудрявся бігати й дивитися за голубами: знаю, що тато повернеться пізно з роботи, баян переставлю по-іншому, ніби грав на ньому, а сам біжу до сусідських хлопчаків. Або ж іду з баяном до музичної школи, а сам голову задер і спостерігаю за польотом голубиної зграї. Одного разу так задивився, що врізався у ліхтарний стовп. А їх тоді ставили посеред тротуару. Добре, що він був дерев’яний, і я не отримав серйозних ушкоджень, тільки ґулю собі добрячу набив на лобі».

Втілити свою мрію Миколі Процку вдалося аж за дев’ять років, коли вже вчився на третьому курсі музичного училища імені Глієра. «Я заявив матері: якщо не дозволить тримати голубів, то піду з дому, – згадує Микола Семенович. – Коли вона не погодилася, так і вчинив. У мого дядька на Рибальському острові стояв човен, то ж я пішов жити до сторожа човнярської станції діда Федота. Щоб прогодуватися, заробляв на дядьківському човні – перевозив через Дніпро робітників заводу «Ленінська кузня». У день мав щось із півтора карбованця. Цього вистачало, щоб купити два кілограми помідорів, буханець хліба та пачку солі. А ще був затятим рибалкою, то міг і риби наловити. Коротше, шикував».

Тривало таке шикарне життя три дні. Потім його знайшли батьки. І тільки тоді, коли погодилися, щоб він завів голубів, Микола повернувся додому. Одразу ж пішов на Пташиний ринок і придбав пару. Та щастя тривало недовго: «Був новачком, от і надурили. Виявилося, що в голуба зламане крило, і він не може літати, а голубка пожила трохи, та й втекла». Мати дозволила йому завести ще одну пару, та ці птахи також не довго тішили юнака. Тож він «зав’язав» із голубами та присвятив себе навчанню й роботі. До речі, Микола Семенович дуже пишається тим, що за понад 40-річний викладацький стаж у його трудовій лише два записи. Перший з’явився, коли влаштувався до музичної школи № 6, яку нині названо ім’ям Жуковського, а другий – коли закінчив консерваторію і його перевели викладати до музичного училища імені Глієра.

Тому, що птах-пересмішник

Зацікавився канарками Микола Процко ще в училищі. Та щоб завести собі співочу пташку – тільки мріяв. Стипендія у нього була 140 карбованців, а канарка коштувала 170.

Так би й мріяв усе життя, якби не дружина Лариса, яка, до речі, також музикант. «Ми побралися восени 1964 року, а у грудні, на мій день народження, вона подарувала мені канарку, – радо усміхається Микола Семенович. – Цей подарунок і визначив усе моє подальше життя».

На той час про канарок було дуже мало спеціальної літератури. Кілька книжок кінця XIX сторіччя. За порадами однієї з них і доглядав та навчав співу канарок. Допомагало й те, що досі тримав щиглів, тож дещо про життя і потреби птахів уже знав. Але найкращою школою стала, усе ж практика спілкування з вихованцями із далеких Канарів.

«Якось купив птаху на ринку, так вона не співала, а тільки фуркала, – розповідає Микола Семенович. – Тиждень послухав її – і продав. А одного разу зайшов у гості до знайомого майстра на Подолі. А в нього канар, зелененький такий, сидить у клітці, та й заливчасто співає. І так чудово, що я попросив хазяїна продати пташку. Він захотів аж 25 карбованців. Нічого не вдієш – заплатив. Приніс канара додому. Він мені заспівав раз увечері і ще раз уранці. А тоді замовк. Я не міг зрозуміти, у чому річ, чому не співає. Аж потім з’ясувалося, що він реагував на булькання рідини у пляшці та дзеленчання склянок. Ось так я зрозумів, що цим пташкам потрібен зовнішній стимул для співу. Наприклад, мені пропонували канара, який співав тільки тоді, коли шкрябали сковорідку. Але я відмовився». 
Уже чотири десятиліття Микола Процко не розлучається з канарками. Нині його вважають найавторитетнішим українським спеціалістом зі співу цих птахів. Він суддя-експерт найвищої міжнародної категорії з оцінки співу канарок. Багато дипломів, медалей та грамот вибороли його пернаті учні на різноманітних конкурсах. «А одного канара я навчив співати «Знову цвітуть каштани», – розповідає Микола Семенович. – І він завжди виступав поза конкурсом, бо не було з ким змагатися». Онука цього канара Процко навчив «Інтернаціоналу». У середині 80-х виступ птаха на конкурсі викликав справжній фурор, але журі залишило канара без нагород. П’ять років тому ще один учень Миколи Процка на конкурсі «Птах року» дістав Гран-прі та звання «Золотий голос України». Тоді ж 2000 рік було проголошено роком канарки. «Оце моя найбільша заслуга», – з гордістю говорить Микола Семенович.

Хоч як дивно, а не всі канарки можуть співати. «По-перше, співають тільки самці – канарі, – пояснює пан Микола. – А по-друге, й серед них є голосисті й безголосі. Крім того, вміння співати передається ще й через гени.

Канарка – птах-пересмішник, тож усе навчання будується на цьому. Вчити починаю, щойно пташенята вилупляться. Головне, щоб малеча не почула ні батьків, ні дядьків, ні дідів. Бо запам’ятає їхній спів, і тоді її вже не перевчити».

Визначивши майбутніх обдарованих співаків, Микола Семенович пересаджує їх до окремих кліток. І починає тренувати. Прокручує магнітофонні записи різних канаркових колін, тобто частин пісні, які пташенята мають завчити у певній послідовності. Колін є багато, і кожне має власну назву – «сріблястий розсип», «вівсянка», «заспів», «трійник»... Але навіть найобдарованіший птах може запам’ятати тринадцять-п’ятнадцять із них. Навчання триває близько півроку, і якщо канар досконало засвоїть програму, його можна виставляти на конкурс.

Микола Семенович дістає спеціальну сопілку, за допомогою якої диригує своїм пташиним хором, і виводить коліна. Птахи завзято підхоплюють заспів.

Щоб канарки гарно співали, їх треба добре доглядати і в міру годувати. Що цікаво, важать вони всього 15 грамів, а з’їдають щодня третину від своєї ваги.

Перегодуєш – і пташка може втратити бажання співати. Обов’язково хоч раз на місяць треба давати їй щось солодке. А ще у клітці канарок завжди має бути пісок, вода та яєчна шкаралупа. Для пташок це життєва необхідність.

А сусіди не проти

За словами Миколи Семеновича, зараз у нас, та й не тільки, канарки вже не такі популярні, як раніше. «А от в Америці під час президентських виборів стався справжній канарковий бум, – каже він. – Це тому, що всі прихильники Едварда Керрі, наслідуючи його, позаводили собі канарок. Причому навіть за безголосих платили по 100 доларів».

Можливо, серед тих пташок, яких розкупили в Америці під час цього буму, є й нащадки канарок, вивчених українським маестро. Адже його «учні» живуть по всьому світу.

Нині в квартирі Процків мешкають не тільки канарки. Микола Семенович не забув свого першого захоплення, і тепер на балконі тихенько вуркотять голуби – красені чорнохвості павичі, чорнобороді ніжинські та білі крюківські.

Здавалося б, від такої кількості птахів мало виникати чимало проблем. Та у кімнатах прибрано. Повітря – чисте. А все завдяки дружині, яка допомагає Миколі Семеновичу у нелегкій справі усі ці роки. І, як сказав пан Микола, ще жодного разу не поскаржилася.

«І сусіди у мене чудові, – додає він. – Не обурюються на рулади моїх канарок. Навпаки, дякують, що мають змогу щодня безплатно слухати гарний пташиний спів».

До речі, заради цього гарного співу Микола Процко давно відмовився від морського чи гірського літнього відпочинку. Бо ж саме у цей період розпочинається навчання молодняка. Єдине, що собі дозволяє, – короткі поїздки на дачу під Києвом.

І навіть частуючи смачним сливовим та обліпиховим варенням, звареним дружиною з дачного врожаю, Микола Семенович не полишає улюбленої теми – продовжує говорити про канарок: як треба їх вибирати. «Пташку не можна купувати поспіхом. Обов’язково треба придивитися до неї, послухати її спів. Конкурсний канар ніколи правильно не співатиме, якщо виріс поряд з папугою. Та й узагалі, на базарі та в магазині гарного співака не придбаєш. Бо зазвичай там продають лише нездар. Та якщо комусь усе ж знадобиться моя консультація, телефонуйте. Буду радий допомогти», – додає він на прощання.