«Мій 37-й рік Грузії в Україні»
Розмова з Раулем Чілачавою, грузинським та українським поетом, перекладачем, членом Організаційного комітету з підготовки та проведення Року Грузії в Україні
Нещодавно урочисто відкрили Рік Грузії в Україні. Які події культурного життя, зокрема ті, що стосуються літератури, заплановано в столиці? Це низка книжкових виставок у бібліотеках і літературних вечорів, нові видання. Уже побачив світ розкішний фоліант «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі у перекладі Миколи Бажана (видавництво «Мистецтво»). Заплановано книжку «Велика трійця» (твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка у перекладі Рауля Чілачави) та перевидання «Давитіані» Давида Гурамішвілі, інші видання.
– В есеї «Батько і син, або Тріумф і трагедія Колхської вежі» ви чудово описали Декаду грузинської літератури в Україні, яка розпочалася 9 травня 1969 року. Як кияни приймали гостей, особливо грузинського класика Константіне Гамсахурдія! Чи прибуде цього року до України делегація грузинських письменників, наприклад, брати Чіладзе, молодші літератори?
– На жаль, цього не передбачено через брак коштів. Утім, треба визнати: нова влада Грузії чимало уваги віддає культурі. Особливо підтримує театральне мистецтво. За часи незалежності Грузії особливого піднесення зазнав саме театр. Уявіть собі: тяжка економічна ситуація, однак відкрилося 14 нових театрів, різних за жанрами. З’явилося чимало молодих драматургів, які осмислюють те, що нині відбувається в країні. Нове дихання і в літературі: виходить чимало прози молодих письменників. Нещодавно привіз із Тбілісі нові книжки, от було б цікаво перекласти і видрукувати українською. Та де взяти часу?
Щодо кіно, то справи кепські: кіностудія «Грузія-фільм» фактично розвалилася. Чув, що зніматиметься фільм «Давид будівничий». Ми ж пам’ятаємо, що то був за феномен! Грузинське кіно – як грузинське вино: психологічне, гротескне, саркастичне, іронічне, поетичне.
– Навряд чи хтось послідовно перекладає на грузинську з української і навпаки, як ви, пане Рауль. А з наймогутніших перекладачів-класиків пам’ятаємо Миколу Бажана, який передав українською епічні поеми «Витязь у тигровій шкурі» й «Давитіані». Кого б ви ще назвали з когорти перекладачів?
– Хотів би згадати одну постать, належно не поціновану. Свого часу я написав кандидатську дисертацію про українця Пантелеймона Петренка, блискучого перекладача «Витязя в тигровій шкурі». Під час голодомору він потрапив до Грузії, вивчив нашу мову. Це надзвичайно цікава особистість, життя якої трагічно обірвалося саме в Грузії. Та він мало відомий в Україні, може, тому, що переклав поему російською: так на ту пору (30-ті роки ХХ століття) склалися обставини.
– Пане Рауль, уже 37-й рік, як ви мешкаєте в Україні. І хоч наша земля стала для вас другою батьківщиною, чи не маєте відчуття певної розполовиненості, розчахнутості між Грузією та Україною?
– Непросте запитання, непроста й відповідь... Зважте: за творче життя написав і видрукував майже 80 книжок. Але моєї творчості в її сукупності не знає ніхто: ні грузини, ні українці, бо книжки – двома мовами. Для грузин я відомий як той, що пише грузинською. Для українців – українською. Вважаю, що мене «трохи більше», ніж половина. Докторську написав українською мовою. Чимало переклав українською з грузинської – це добрий шмат роботи, аркушів двадцять, зокрема, твори Франка, Шевченка, Лесі Українки, Тичини, Риль-ського. До речі, цього року вийде книжка поезій Павла Тичини та Галактіона Табідзе – дзеркальне видання: мовою оригіналу й у перекладі. Звернувся до їхньої творчості 20-х років. Видання буде оформлене їхніми малюнками, бо обоє малювали.
Отож, життя моє, з одного боку, роздвоєне: живу в Україні, та думками я – і в Грузії. А з другого боку, немає відчуття, що живу за межами батьківської землі. Від неї не відірваний: дивлюся програми грузинського телебачення, сини мої виховані в грузинському дусі. Побудував на своїй батьківщині будинок, де свого часу думав оселитися. Зараз там мешкає брат. Я живу в контексті того життя, тих подій, які відбуваються там, у Грузії. Коли приїжджаю туди, абсолютно вписуюся в життя мого роду і моєї землі. Просто живу далеко.
– Чи маєте можливість спілкуватися грузинською мовою у Києві?
– О, буває, інколи хочеться волати!.. Наприклад, написав грузинською вірша, відразу ж хочеться комусь почитати... Мені навіть сни давно сняться українською мовою! Інколи прокидаюся і думаю: якою мовою сновидіння? Такого, щоправда, не буває й уві сні, що з грузинами розмовляю українською.
– Чи були знайомі з Гією Ґонґадзе?
– Щойно Гія приїхав зі Львова, зателефонував до мене. Ми до того не були знайомі. Потім він був у нашому домі: хотів порадитися, чим зайнятися в Києві. Він чудово знав грузинську мову. Хотілося йому допомогти. Збирався навіть запронувати йому роботу в Міністерстві України у справах національностей, але все це не для нього. Гія довго шукав себе в Києві, потім поїхав до Грузії. Батько Георгія був членом парламенту Звіада Гамсахурдія. Помер у Києві 1994 року, однак Гія перевіз його прах до Грузії. Востаннє я бачив його на прийомі у посольстві Грузії влітку 2000 року...
– Не раз щастило мені бувати у Грузії, дивовижна країна. Я щаслива, що Україна мала і має дуже теплі стосунки з Сакартвело. Дні Грузії в Україні починаються навесні. Які дерева є символічними на вашій землі?
– Символічне дерево Грузії – мигдаль. Навесні все довкола залито білим цвітом. Цвіте кизил, мигдаль, персикове дерево, ткемалі – грузинська слива. Весна в Грузії – блискавична, не помітиш, як переходить у літо. На початку березня все квітує. Там – три пори року: закінчується зима – і майже відразу літо, потім осінь і знову зима. Грузія має великі туристичні перспективи.
– Отож, не втрачаю надії побувати у Грузії бодай ще раз. Тим часом дух Грузії таки навідається до України: чимало заходів Року передбачено в різних куточках нашої землі.