5 травня 2005 року, четвер №80 (17491) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ ГРОМАДА СПОЖИВАЧ КУЛЬТУРА ДОБРИВЕЧІР

 ГРОМАДА
05.05.2005

Чи можливе примирення?
У пошуках консенсусу

Напередодні святкування 60-річчя перемоги над фашистською Німеччиною українські вчені завершили майже семирічне дослідження подій в Україні під час Другої світової війни. Кореспондент «ВК» записала бесіду з Юрієм Шаповалом, доктором історичних наук, професором, завідувачем Центру історичної політології Інституту політичних та етнонаціональних досліджень, членом робочої групи істориків при комісії Кабінету Міністрів.

 – Юрію Івановичу, одну зі своїх недавно опублікованих статей ви назвали «Українська друга світова». Чому саме такий акцент, котрий досі неприйнятний для багатьох?

– Передусім скажу: я проти героїзації перемоги в будь-якій війні. Кожна перемога, як і поразка, має свою ціну. Пафос статті в тому й полягає, що на війну я дивлюся як на трагедію.

Українське суспільство досі перебуває під вирішальним впливом агресивних ретроградів-істориків, які міфологізують, ідеологізують події Другої світової війни під оглядом сталінсько-брежнєвської історіографії. Ці науковці заявляють, що тільки вони мають «єдино правильні» уявлення про цю війну. Тим часом, це була змова двох тиранів: Сталіна та Гітлера. І роль України  в цій ситуації постає особливою. Досі фактично замовчується, що Сталін був готовий віддати нацистам Україну та Білорусію. Замовчується й низка фактів, зокрема, про те, що не нацисти, а комуністична влада під час евакуації висадила в Запоріжжі Дніпрогес. У Дніпропетровську було підірвано хлібокомбінат разом із робітниками. В Одесі під час відступу Червоної армії затопили приморські квартали разом із мешканцями, а поранених червоноармійців скинули в море. Із Харкова вивезли сотні представників інтелігенції, яких спалили. Такою була, наприклад, доля блискучого українського поета Володимира Свідзінського.

– Робоча група при відповідній комісії Кабміну, в якій ви взяли участь, працювала майже сім років. Чим зумовлено такий тривалий термін?

– Відтворити об’єктивно історію України в XX столітті означає вкотре відповісти на питання про життєздатність української державності. Під цим оглядом історія ОУН і УПА була і залишається однією з важливих форм легітимізації української нації – приймає це хтось чи ні. Дивно: з одного боку начебто всім зрозуміло, що вояки УПА боролися саме за незалежну Українську державу. Із другого, політикум часів Кучми не наважився визнати це. А нинішня нова влада з інших причин іще не заговорила про це на повний голос.

Звіт про наше дослідження ми подали до Кабміну. Висновки, які одержала робоча група, оприлюднено і передано до відповідних інституцій. У червні з’явиться узагальнююча монографія (видавництво «Наукова думка») на основі матеріалів, які опрацювала робоча група.

Ідеться не лише про визнання УПА воюючою стороною та вирішення правового і соціального статусу вояків УПА, а й про  «символічні акти примирення».

– Вважаєте, що після тривалої  ідеологічної «обробки» українського суспільства це можливо?

– Гадаю, ключове питання – кого з ким примирювати. Оскільки наші ветерани фактично поділені на «чистих» і «нечистих», ветеранів Радянської армії та ветеранів УПА, то важливо подолати насамперед це чорно-біле розмежування. Як на мене, найкращий вихід – аби керівництво держави визначило статус тих, хто виборював незалежну Українську державу, лише після цього можна реально говорити про примирення – і символічне, й несимволічне.

– Отже, які конкретні пропозиції робочої групи, зокрема щодо правового та соціального статусу вояків ОУН-УПА?

– На мою думку, не  треба прирівнювати колишніх вояків УПА до ветеранів Великої Вітчизняної війни. Вояків УПА можна визнати як учасників національно-визвольної війни. Всьому розколотому українському суспільству важливо зрозуміти:  маємо справу не  з «українсько-німецькими націоналістами», як їх називала брутальна комуністична пропаганда, а з людьми, що боролися за незалежну українську державність. Це важливо не стільки для колишніх вояків УПА, яких залишилося зовсім мало, скільки для нашого суспільства, котре все ще не знайшло консенсусу щодо важливих історико-політичних проблем. Без такого порозуміння неможливе формування нової історичної свідомості, колективної пам’яті про трагедії і здобутки нашого народу, а отже й існування демократичної України.

Людмила Василівна Таран


05.05.2005   «Стометрівка» для Ющенка.


05.05.2005   Наших судять!. Посольство Білорусі у блокаді




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.