Олександр СЕУКАНД: «Якщо пройдемо Данію, то можемо здивувати й грандів»
Українські хокеїсти вирушили на світовий чемпіонат із звичним завданням: зберегти місце серед еліти. Для цього потрібно фінішувати принаймні чотирнадцятими. Три роки тому, коли наші льодові бійці досягли свого найвищого результату на мундіалях, підсумкова позиція була дев’ятою. Проте після того конкуренти додали в майстерності та досвіді, а в українському хокеї змін на краще так і не відбулося.
– Склад головної команди країни не зазнав істотних змін з тих часів, коли ми виступали в третьому світовому дивізіоні, – стверджує наставник українських льодових бійців Олександр Сеуканд. – Зрозуміло, за десять років вони стали майстровитішими і значно досвідченішими. Але не молодшими. Натомість повноцінного резерву майже не простежується, бо талановита молодь, не маючи достатніх умов для спортивного зростання в Україні, перебирається до заможніших сусідських клубів і нерідко змінює не тільки прописку, а й громадянство. Знаю, що й зараз одразу кілька наших юнаків поїхали до білоруського Могильова. Тож не здивуюся, якщо за рік-другий побачу їх у збірній Білорусі. На жаль, у «Сокола» немає навіть другої клубної команди, з якої надходило б добре вишколене поповнення для флагманської дружини. І якщо найближчим часом вона не з’явиться, то професіональний хокей в Україні взагалі припинить існування. Бо зміна поколінь – процес обов’язковий і неминучий, а звідки її, ту зміну, братимуть «Сокіл» і національна команда?..
– Можливо, всі проблеми від того, що хокей в Україні непопулярний?
– Інтерес до хокею в Україні насправді величезний. Наприклад, у Дніпропетровську, де «Сокіл» змагався з «Дніпровськими вовками» в національному суперфіналі, уболівальники розкупили майже чотири тисячі вхідних квитків вартістю в сорок гривень… Але державної програми розвитку хокею, як і державної підтримки нашого виду спорту, не існує. На жаль. І всі наші досягнення на міжнародній арені, образно кажучи, відбулися не «завдяки», а «всупереч». Хоча наша велика держава розміщена в центрі Європи і прагне стати повноправною частиною Європейської Спілки. Я переконаний, що, з урахуванням цього, спорт, у тому числі й хокей, як і будь-які пріоритетні галузі людської діяльності, треба розвивати на відповідному рівні. Європейському!
– Настрій, як і слід було чекати, гнітючий. То на що ж нам розраховувати в Австрії?
– Перспективи насправді гнітючі, якщо не станеться позитивних змін уже най-ближчим часом. Але настрій, скажу вам щиро, піднесений. Для кожного з нас, хто займається хокеєм професіонально, світовий чемпіонат – як свято, на якому можна й людей подивитися, й себе показати. Тому й щоденні тренування впродовж останнього місяця, дворазові, а то й триразові, відбувалися в надзвичайно сприятливій атмосфері. Хлопці працювали із задоволенням, хоча навантаження були неабиякі. Цього року все склалося просто чудово. Жаль, що спарингів виявилося менше, ніж потрібно. Але тут уже нічого не вдієш: у профспілковому льодовому палаці немає жодних умов для проведення міжнародних змагань, а Палац спорту зайнятий підготовкою до співочого конкурсу Євробачення… Не скажу, що ми приїхали до Австрії, щоб штурмувати вершини. Надто складних конкурентів маємо в групових перегонах. Однак і хлопчиками для побиття не будемо. Ми знаємо, завдяки чому і як обіграти Данію. А якщо пройдемо до другого групового раунду, то, переконаний, маємо чим подивувати і грандів. У всякому разі, «окопного» хокею в нашому виконанні не буде. Ми розраховуємо на чітку гру в обороні з блискавичним переходом у контратаку за кожної сприятливої нагоди. І, звичайно, на місце серед дванадцяти найкращих колективів сучасності.