Частіше вставати, ніж падати
Мальовниче місто з незвичайною архітектурою, яке виринає з лісів у межиріччі Десни і Дніпра за 200 кілометрів від столиці майже на кордоні з Білоруссю, – незвичайне. І перш за все тому, що народилося зі страшного планетарного лиха – катастрофи на Чорнобильській АЕС. У Славутичі, як назвали молоде місто, знайшли життєвий прихисток працівники станції та їхні сім’ї, вигнані з домівок мирним атомом. Незвичним у ньому є й те, що географічно Славутич розташований на Чернігівщині, проте адміністративно належить до Київщини, мікрорайони ж його архітектурою схожі на батьківщину тих, хто їх зводив. А оскільки місто це – незвичайне, то й голова його теж людина особлива, недарма ж нинішнього квітня виповнилося 15 років, як Володимир Удовиченко обіймає цю посаду.
Славутич дружній не лише до дітей
Коли сталася чорнобильська біда, Володимир Петрович, тоді завідувач промислово-транспортного відділу Києво-Святошинського райкому партії, звичайно, переймався проблемами атомників, але й гадки не мав, що невдовзі вони стануть головними в його житті. Зараз, згадуючи, як у березні 1987 року йому висловили довіру і запропонували стати заступником голови оргкомітету Київського облвиконкому по місту Славутичу, першим заступником голови виконкому Славутицької міської ради народних депутатів, Удовиченко незлобиво зауважує: «Спробував би відмовитися від такої честі, не влаштувався б і двірником». Але тоді молодий (мав лише 36 років) керівник завзято взявся до роботи. Та й роздумувати особливо було ніколи. Адже зводилося місто рекордними темпами: 2 жовтня 1986 року ухвалили рішення про спорудження Славутича, до листопада зі своїми справами впоралися проектувальники, в грудні за роботу взялися будівельники, і повесні його вулиці почали обживати колишні мешканці Прип’яті та чорнобильці.
Будували не просто місто, а місто-мрію, місто майбутнього, в якому б жителі мали змогу задовольнити всі свої потреби за найвищими не радянськими, а світовими стандартами. Коли ж у квітні 1990-го славутчани обрали Володимира Удовиченка міським головою, то таки й справді висловили йому честь та довіру. Ті, хто так багато пережили й вистраждали, повірили людині, яка доклала зусиль і рук до народження міста, бо вже помітили, що Удовиченко не лише здібний і вдумливий керівник, а й дбайливий господар, та й доля його тісно переплелася з долею Славутича. Тут у нього народилася донька Настуня. Знайшов собі до пари славутчанку Надію старший син Олександр. І вони з дружиною Вірою Федосіївною сподіваються, шо невдовзі дочекаються й онуків, теж славутчан.
Місто росло й розвивалося. У всіх дитсадках – казкових палацах – з’явилися басейни, зимові сади. А комп’ютерним кабінетам у центральній міській бібліотеці, де кожен бажаючий безплатно(!) може «зависнути» в Інтернеті й дістати раритет хоч з іншого боку земної кулі, не гріх позаздрити й столичним жителям. Має місто й школу мистецтв, спортивні зали і клуби, і не лише для здорових, а й для дітей з особливими потребами. Тут з легкої руки голови всіх таких діток називають саме так, а не інвалідами, хай Бог боронить, чи з обмеженими можливостями. І таке ставлення, а ще дбайливість лікарів творять дива. Підлітка з важкою формою ДЦП, якому медики від народження пророкували нерухомість, ми тут зустріли в тренажерному залі, і прийшов він до центру самотужки. Привітався хлопець з міським головою, як з давнім знайомим, а Володимир Петрович, обнявши його за плечі, розчулився мало не до сліз. А потім уже в автобусі розповідав і про інших таких дітей та про те, як важливо не залишати їх наодинці з хворобою.
Усе було в Славутичі добре до тих пір, поки Україна на догоду Заходу не закрила ЧАЕС. У світі, щойно пообіцявши золоті гори, одразу й забули про них, а над славутчанами одразу нависла загроза масового безробіття, бо ЧАЕС уже багато хто з них став непотрібним. Місто ж якщо й могло щось запропонувати, то за не порівнювану з «атомною» зарплату. Та й міський бюджет втратив свого головного донора. У багатьох опустилися руки, не втратив оптимізму лише міський голова. У цей час йому дуже прислужилися знання, здобуті в Міжнародній школі бізнесу та під час стажування у фірмах ФРН. Неможливо перелічити всі неординарні заходи, здійснені у місті за ініціативи мера та міської влади. Сьогодні Славутич стає містом конкурентним. Коли Володимир Петрович починає розповідати про міські бізнесові проекти, його очі сяють. Важко тоді не пристати на ідеї мера. І багато колишніх атомників не без допомоги й підтримки міського голови перекваліфікувалися – стали успішними бізнесменами, підприємцями, але головне, що заробляють вони не торгівлею, а виготовляючи конкурентоспроможні товари. Загорівся, наприклад, Володимир Удовиченко ідеєю потіснити на вітчизняному ринку канцтоварів китайців – і таки знайшов у Славутичі таких же завзятих, які налагодили випуск наших канцелярських скріпок та ще й стільки, що для всієї України вистачає!
До речі, Володимиру Петровичу вдалося згуртувати навколо себе не лише команду професіоналів, а й територіальну громаду міста, яка таки й справді стала великою силою у вирішенні багатьох проблем. Удовиченко впевнений: майбутнє – в дітях! Тому практично все, що робиться у Славутичі, саме заради них і для них, щоб вони змалку раділи повноцінному життю. Тому не дивно, що й на виборах 2002 року за непростих економічних і соціальних умов 88 відсотків славутчан утретє віддали свої голоси за Володимира Удовиченка.
Володимир Петрович – ініціатор та ідеолог Громадської ради Славутича, як унікальної складової місцевого самоврядування. На засіданнях ради обговорюють найактуальніші проблеми та гуртом визначають конкретні шляхи їх вирішення. Віце-президент Асоціації місцевих і регіональних влад України Володимир Удовиченко плідно працює і в асоціаціях міст України та Київської області. Він також представляє нашу державу в Палаті місцевих влад Конгресу місцевих і регіональних влад Європи.
Енергії та завзяттю цього чоловіка, а також його прагненню до знань та самовдосконалення, важко не позаздрити. Володимир Петрович захистив докторську дисертацію, опублікував понад 60 робіт, багато монографій, став співавтором «Енциклопедії бізнесмена, економіста, менеджера», лауреатом Державної премії в галузі науки і техніки та Міжнародної імені В.І.Вернадського. Має три винаходи.
Все починалося з футболу
Не пасувати перед труднощами Володимира Петровича, за його ж словами, навчив футбол. Було це у далекому вже 1966 році, коли йому, дев’ятикласникові престижної Київської середньої школи №58, випало нелегке випробування.
Збірна команда Києво-Святошинського району, в якій Володимир представляв Київську спецавтобазу №0901 з Вишневого (у ній працював батько), дісталася обласного фіналу, який припав на друге травня. Удовиченко й досі пам’ятає, що того дня на стадіоні в Гостомелі був сильний вітер. Основний час завершився внічию. Після п’яти пробитих пенальті результат був 3 : 3.
«Я завжди до того з насолодою бив пенальті, бо виходило це в мене без промаху, – згадує хвилюючись Удовиченко. – Але в цій команді я був наймолодшим, однак тренер доручив саме мені бити останнім. Не можу передати словами, хоча й досі пам’ятаю те хвилювання, яке оволоділо мною. До нього додалися відсутність досвіду та брак сил: позаду ж було два тайми й додатковий час. Мені б відмовитися, але наказ прозвучав, і я пішов до одинадцятиметрової позначки. Бив у правий кут, але м’яч пролетів повз ворота. Побачивши осудливі погляди товаришів по команді, не зміг стримати сліз і вирішив не їхати разом з ними автобусом до Вишневого. Мовчки перевдягнувся, взяв свою спортивну сумку і понад річкою Ірпінь пішки помандрував до рідної Білогородки».
Усю довгу дорогу хлопець аналізував те, що сталося. І поки дійшов додому, зробив з цієї невдачі головний висновок: у будь-якій ситуації треба знаходити сили для продовження боротьби, ні за яких обставин не здаватися.
Сьогодні Володимир Петрович починає майже всі свої виступи з банальної, здавалося б, фрази: «Для того, щоб бути щасливим, потрібно всього лише на один раз більше встати, ніж упасти. Бо все наше життя складається із злетів та падінь».
...З плином часу товариші по команді переоцінили те, що сталося в тій фінальній грі. Вони зрозуміли головне – наймолодший у команді взяв тоді на себе найбільшу відповідальність.
А Володимир Удовиченко зробив тоді ще один важливий висновок: перед прийняттям відповідальних рішень важливо зважувати все. Цим «інструментом», на жаль, не володів тренер, бо інакше б він не доручив бити останнім наймолодшому. Тож та дитяча поразка в майбутньому стала запорукою перемог.
Нині у Славутичі, приймаючи управлінські рішення, Володимир Петрович спершу ретельно аналізує та зважує всі за і проти. А футбол за цю добру давню науку любить і досі, і не лише з трибуни, азартно вболіваючи за улюблену команду, а й беручи безпосередню участь у грі в будь-яку вільну хвилину. Коли ми разом зайшли до спортзалу, де саме тренувалися юні футболісти, Володимир Петрович не втримався й підключився до гри, навіть не пошкодувавши своїх не спортивних, а модельних черевиків. І, схоже, робив це не вперше, бо хлопці сприйняли його, як свого, і охоче пасували м’яч та покрикували на нового гравця, забувши в азарті, що перед ними міський голова. Удовиченко теж не звертав уваги на таку фамільярність юних, як, до речі, і на вулицях ледве встигав відповідати на привітання. Спочатку мені здалося, що в Славутичі всі одне одного знають, але потім зрозуміла: тут усі знають міського голову, який запросто може зупинити машину, аби підвезти когось із городян до міста, коли ті йдуть пішки. А може, саме таким і має бути міський голова?