І досі в строю
У 321-й середній школі на Троєщині вже кілька років викладає допризовну підготовку і патріотичне виховання В’ячеслав Георгійович Сартаков, бойовий офіцер-артилерист, визволитель України і просто славна й мила людина. З ясною пам’яттю, розумним поглядом і сьогоденними проблемами. 10 травня йому виповниться 84 роки.
Виріс В’ячеслав у інтелігентній родині. Дуже хотілося стати військовим, але друзі вмовили вступити до Ленінградського електротехнічного інституту. Перший день навчання виявився першим днем Другої світової війни. У жовтні директор інституту зібрав 300 першокурсників і повідомив про наказ наркома оборони Сталіна призвати їх до Червоної Армії. 18-річні студенти стали солдатами артилерійського полку Іркутської Червонопрапорної Ордена Леніна стрілецької дивізії. Трохи прискореної військової підготовки в Дніпропетровську, – і на фінський фронт. На щастя, та зимова загарбницька війна закінчилася раніше, ніж вони туди доїхали. Невдовзі В’ячеслав командував 76-міліметровою гарматою зразка 1936 року, в яку впрягали шестеро коней.
Війна для 19-річного сержанта-артилериста В’ячеслава Сартакова розпочалася 1940 року, коли дивізію послали завойовувати Бессарабію. «Визволення» тривало недовго – румуни відступили, але уклали угоду з Гітлером і прийшли разом із ним в Україну. Воістину, хто меча підніме… 22 червня 1941-го, коли 6-й артилерійський полк, у якому воював Сартаков, стояв під Флорештами, в небі з’явилися фашистські бомбардувальники. Сигналісти протрубили бойову тривогу, заіржали й зацокали підковами навчені артилерійські коні, й командири оголосили про напад на СРСР. І наказали зайняти бойові позиції й рушати назустріч фашистам. Опівдні дві гармати Сартакова вже били німців. Артилеристи протрималися в тій м’ясорубці аж до 8 липня. Коли їх майже прицільно почали обстрілювати пікіруючі бомбардувальники – величезний козир фашистської Німеччини, – довелося з боями відступати. Сотні разів копали вночі окопи для себе й рови для гармат, аби вдень воювати.
З боями відійшли за Дніпро. Під Миколаєвом фашисти оточили кілька армій – мільйони людей. За добу вдалося вирватися зі смертельного кільця з величезними втратами, але хто тоді з цим рахувався? 12-та армія, у якій служив уже лейтенант Сартаков, відступила з боями через усю Україну й за Ростовом повернула на Північний Кавказ, аби не пустити гітлерівців до кавказької нафти і чорноморських портів. «За рядком із підручника історії «Гітлер рвався на Кавказ» сотні тисяч обірваних життів», – каже В’ячеслав Георгійович.
Коли фашисти відступили, військову частину переправили на Малу Землю. Висадили під Новоросійськом і наказали зупинити фашистів. Цілих сім місяців ті бомбували, обстрілювали наших солдатів, нищили обози з поповненням і продовольством навіть уночі. В’ячеслава поранило в ногу. Місяць у госпіталі – і знову на фронт, уже у визвольні бої. Він пам’ятає міста Мелітополь, Новий Буг і сотні сіл, через які відступав, а потім визволяв. Удруге його тяжко поранило в Дрогобичі. Після тривалого лікування наприкінці 1944-го відправили в тил готувати для фронту артилеристів.
Розпитую про бойові нагороди, про родину. Сартаков найбільше пишається медаллю «За відвагу», орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня та Богдана Хмельницького. Після Перемоги 24-річний бойовий офіцер закінчив Харківську артилерійську академію, одружився із землячкою Лідією та й поїхав до Вільнюса викладати у тамтешньому військовому училищі радіотехнічну справу. Згодом викладав і у Києві Із 1973-го підполков-ник запасу викладає у школах військову справу, займається патріотичним вихованням. Учні його поважають як бойового офіцера. Директор школи Віталій Загладько надає цим предметам значної уваги. Питаю, чи не важко розповідати дітям про ту криваву й не завжди праведну війну.
А ще – коли він сам усвідомив, що вона була такою. В’ячеслав Георгійович сумно каже: «Собі я довго не дозволяв думати, за що воювали й гинули люди у Фінляндії, Бессарабії та Прибалтиці, аби не ослаб, не зігнувся внутрішній стрижень, адже треба було синів на ноги ставити. Учням розповідаю правду про подвиги наших людей. Про змову Сталіна з Гітлером вони дізнаються з уроків історії. Але ніколи, доки живу, не дозволю применшити значення визвольної війни нашого народу. Ті, хто поліг на її фронтах, вдови, котрі тягнули на собі плуги, підлітки, які по чотирнадцять годин стояли за верстатами, виготовляючи для нас снаряди, не винні у політичних інтригах і змовах. Вони – герої. Це треба казати онукам і правнукам. Це і є патріотизм».
Нині В’ячеслав Георгійович живе, як усі. Допомагає онуці з двома правнуками. Старший син В’ячеслав – фермер у Росії, молодший Олег – музикант. Один онук очолює в Москві офтальмологічну клініку й нещодавно вилікував дідуся від глаукоми. Другий став ксьондзом і служить у костелі в Черкасах. Дружина Лідія шість років тому померла. Інтелігентний фронтовик і педагог ні на що не скаржиться: каже, що до болю у зранених ногах звик, влада не забуває, колеги – чудові люди.