Помилка Ганса-Християна
Інший видатний автор літературних казок – Шарль Перо – «помилявся» завдяки не зовсім сумлінним перекладачам. У французькій мові «кришталь» і «білка» – омоніми, от і вийшло, що Попелюшка загубила на сходах королівського палацу взуванку, виготовлену зі скла, нехай і коштовного. Перекладацький огріх настільки сподобався читачам, що про хутряні черевички, які мав на увазі Перо, й слухати ніхто не хоче…
А от помилка Ганса-Християна Андерсена, 200-річчя з дня народження якого нині відзначаємо, курйоз нагадує мало. Це саме помилка, і стосується вона не мови і навіть не формальної логіки. На неї звернув увагу упорядник збірки казок народів Китаю. У Китаї, зазначав на початку своєї чудової казки «Соловей» великий данець, і сам імператор, і всі його підданці – китайці...
М\'яко кажучи, це не зовсім так. Адже Китай – багатонаціональна країна, де, крім власне китайців (ханьців), а також тибетців, уйгурів, монголів, маньчжурів, дунганів, живе чимало народів із чудернацькими як для європейського вуха назвами – яо, мяо, і, буї, чжуани тощо.
Отже, хоч як по-блюзнірськи це звучить, Ганс-Християн Андерсен припустився помилки. Навіщо було починати казку «Соловей» цією фразою? На чому хотів наголосити казкар? Донести до юного читача облудну думку, що всі монголоїди на одне обличчя?
Дифірамби ювілярові ще співатиме Данія, а з нею мільйони тих у світі й, може, у тому ж таки Китаї, хто ріс, із дитинства зачитуючись «Бридким каченям», «Русалонькою», «Циновим солдатиком», «Оле Лукойє», «Сніговою королевою»… Ми ж трохи поміркуємо над вагою його помилки.
У ній – незавидна доля бездержавних народів. Хіба за такими вже горами той час, коли європеєць, нічим не розумніший, але й не дурніший за Андерсена, цілком міг сказати: «У СРСР, любі дітки, і сам генеральний секретар, і всі його товариші – росіяни!» А хіба мало нині тих, хто вважає себе освіченим, цивілізованим і водночас не має жодного сумніву, що в Іспанії живуть лише іспанці, а в Туреччині – турки? Про басків, каталонців, галісійців, курдів, асирійців, їхні культури, мови, звичаї і, головне, прагнення до свободи і незалежності – знають або фахівці, або «диваки» планетарного штибу на кшталт нашого Василя Симоненка. Гірко, що й мого покійного друга – асирійця Євгена Варду – навіть ті, хто щиро симпатизував йому, нерідко називали «персом», який за іронією долі став українським націоналістом. А чому? Та тому, що держава Іран (Персія) на Землі існує, Асирії – давно немає. А коли гордого баска необтяжений культурою Андерсена наш сучасник, бровою не повівши, називає «іспанцем», то як на це реагувати? «Цивілізований» Захід волає: «Терористи!» А хто вони, ці терористи? Чого хочуть? Хоч би хто-небудь поцікавився.