Віктор ІВАНЧЕНКО: «Не Пущею-Водицею єдиною»
До редакції «Вечірнього Києва» зателефонував читач газети Олександр Ігнатенко і запропонував тему: «Розкажіть про депутата Київради Віктора Іванченка. Адже саме завдяки йому кияни дізналися про земельні наділи в Пущі-Водиці. Цікаво знати, що це за людина». Той дзвінок виявився не єдиним, та й під час спілкування з киянами наші кореспонденти не раз чули прізвище Іванченка. Отже, знайомтеся з депутатом, до якого прикуто увагу і який днями завітав до нашої редакції.
Від 2002-го до всього є діло
– Вікторе Петровичу, про вашу депутатську діяльність донедавна, либонь, знали лишень виборці вашого округу. А завдяки пуща-водицькій темі ви стали відомі усьому столичному загалу…
– Відверто кажучи, я не хотів би, щоб моє ім’я ототожнювали лише з Пущею-Водицею. Приміром, як члену комісії з транспорту і зв’язку мені доводилося брати участь у владнані конфлікту з кабельними операторами. Кілька місяців протистояння! Зрештою усі зацікавлені особи сіли за стіл і знайшли спільний знаменник: місто хоче мати сучасну систему комунікацій, оператори – стабільний бізнес, а споживачі – високоякісний телевізійний сигнал. Також по зв’язку було розроблено програму телефонізації. На початку 2004 року я ініціював створення робочої групи з корпоративних прав. Було прийнято рішення про реєстр, про звітність директорів компаній…
– Принаймні мене ви переконали, що з 2002 року не байдикували, а займалися конкретною роботою. І все ж таки, як у полі вашого зору з’явилася Пуща-Водиця? Гадаю, це питання мало б стати предметом прискіпливого вивчення членів земельної чи там екологічної комісії, але ніяк не комісії транспорту та зв’язку.
– Тоді доведеться розповідати про все по порядку. Хочу, щоб мене правильно зрозуміли: моя позиція щодо надання земельних ділянок у Пущі-Водиці – це не якийсь спонтанний крок, і не кон’юнктурне рішення «під революцію», а послідовна позиція, якої я дотримувався на всіх сесіях, починаючи з вересневої 2004 року. Перше рішення по Пущі-Водиці було прийнято на сесії Київради 27 травня 2004 року. Його тоді ніхто й не помітив, бо стосувалося 40-гектарної ділянки для розширення пансіонату. А 30 вересня мова йшла вже про 500 гектарів. Мене занепокоїло те, що перед голосуванням депутатам навіть не роздали проект рішення. 21 жовтня з’явилися перші прізвища: Шуфрич, Гавриш та інші достойники. Депутатів Київради в тому списку не було. Про них зайшла мова 18 листопада. Тоді ж було вирішено засекретити з цього питання всю наявну інформацію. На грудневій сесії (23 числа) підготував проект про скасування всіх рішень щодо Пущі-Водиці. Тоді мене підтримали тільки 24 депутати, а потрібно було 46 голосів.
Коли стає соромно дивитися в очі
– Мене цікавить такий нюанс. Ви оприлюднили список щасливців, яким дісталися пуща-водицькі наділи. Як поставилися до цього ваші колеги, адже, якби не скандал, можливо б дехто з них чи їхні родичі вже б цієї весни поралися біля земельки?
– Річ у тім, що моя позиція була добре всім відома, й озвучена неодноразово. Я переконував: у нас є можливість перегорнути цю сторінку і вийти гідно з ситуації. Зрештою, коли й вдруге моя пропозиція про відміну рішень не знайшла підтримки, довелося звернутися до суду з оскарженням зазначених рішень. Намагався діяти в правовому полі. Лише в двох депутатів такі кроки спричинили істеричну реакцію. Один висловів не добирав: «Через якогось виродка мені тепер соромно дивитися дітям у вічі». Я запитую: «А коли ти писав заяву, то думав, як дивитимешся в очі людям?» Мені заперечували: «Вікторе, так усе ж законно». Я не погоджувався. Тому що вважав і вважаю, що основне завдання обранців – щоб за чотири роки депутатства ні в кількісному, ні у вартісному відношенні власність міста (а земля – це власність) не зменшилася. Завдання ж максимум – щоб ця власність зростала в ціні. У січні цього року я замовив соціологічне дослідження. Так ось, на той час 48 відсотків киян уже були поінформовані про перипетії навколо Пущі-Водиці, 86 відсотків з них були проти згадуваних рішень Київради. Тоді що ж виходить? Власник – це громада. А в неї проти її волі забирають активи ті, хто покликаний їх захищати.
Спокус надто багато
– Що ж, позиція цілком чітка і зрозуміла. Даруйте за таке запитання: а, може, тому ви такий принциповий, що вам не пропонували земельний наділ?
– Добре запитання. Насправді заяви пропонувалося написати всім депутатам Київради, і мені також. Зрештою, шість депутатів не скористалися цією пропозицією. Розумієте, у депутатів Київради є дуже багато спокус. І багато хто не може встояти перед ними. Це – земельні й фінансові ресурси, власність і, зрештою, посади. Нещодавно відбувся круглий стіл з назвою «Чи можлива Помаранчева революція в Києві?» Там прозвучала цікава думка: окрім змін до Конституції України, слід також внести корективи до Закону «Про столицю». Мають бути реальна рада і окремий виконавчий орган. А в нас зараз половина депутатів працюють у КМДА. Це означає, що в Києві практично нема розділення гілок влади.
– А як має бути в ідеалі?
– В ідеалі має бути законодавча влада – Київрада, виконавча – виконком. Він підзвітний раді. Рада ж має працювати на фракційному та партійному рівнях, щоб хтось міг брати відповідальність за рішення. Нині ж депутати радше несуть колективну безвідповідальність. І Пуща це яскраво продемонструвала. Зміни до Закону потрібні ще й тому, щоб у місті зрештою з’явилися передумови для реального самоврядування. Звісно, добре було б, якби й наша територіальна громада стала політично активнішою. Вона має самоорганізуватися, по-справжньому делегувати своїх представників у законодавчі органи. А як відбувається тепер? Приходить на округ кандидат, розповідає, який він гарний та хороший, його й обирають депутатом. Отож, суть комплексних змін полягає в тому, щоб скоротити відстань, яка нині існує між громадою та владою.
– Цікаво, а як ви сам стали депутатом? Вас підтримувала якась політична сила чи діяли самостійно?
– Жодна політична сила мене не підтримувала. А у виборчому окрузі №15 переміг «нашоукраїнця» з відривом у 700 голосів. До депутатства мав певний досвід у бізнесі. П’ять років займався оперативним менеджментом і два роки – стратегічним. Був членом наглядової ради в акціонерному товаристві. Так сталося, що завжди представляв чиїсь інтереси. До 2002 року – акціонерів, після – інтереси виборців. Коли вирішив балотуватися в депутати, мені було 29 років.
– До якої фракції в Київраді входите?
– Я позафракційний.
Значка не носить, зате танцює танго
– Вікторе Петровичу, хотілося б побільше дізнатися власне про вас… Наша рубрика «Гість «ВК» це передбачає передовсім.
– Я із звичайної української сім’ї. Мати працювала бухгалтером, батько ще й досі трудиться сантехніком. Навчався у звичайній київській школі, згодом – у геологорозвідувальному технікумі. Торік здобув вищу освіту – закінчив Європейський університет. Розлучений, маю двох доньок. Щоранку відвожу їх до школи, та й вихідні проводжу разом із ними.
– Маєте якісь захоплення?
– Люблю читати. Перевагу віддаю історичній літературі. Слухаю музику, переважно класичну. Років п’ять тому купив рушницю – 12 калібр. Тричі був на полюванні, але нічого не взяв, як кажуть мисливці, тож друзі порадили займатися фотополюванням.
– Яким їжі та напоям віддаєте перевагу?
– Не належу до гурманів. А загалом подобаються страви французької і японської кухні. Хоча спокійно можу перекусити і в «Макдональдсі». Можу й поголодувати – раз на тиждень. Або тричі на місяць. Один із моїх друзів не їв поспіль більш як 40 днів.
Із напоїв мені найбільше смакують вина. Зрідка можу випити й горілки.
– Депутат завжди має бути у відмінній формі. Як її підтримуєте?
– Ходжу в басейн. А ще – займаюся бальними танцями, вивчаю вальс і танго.
– Гадаєте, що в політичній кар’єрі це може знадобитися?
– У житті все може знадобитися. Це, по-перше. А по-друге, танці не лише чудове фізичне навантаження, а й емоційна насолода.
– Яке у вас авто і чи полюбляєте швидку їзду?
– Маю «Ауді», придбав його ще коли працював у бізнесі. Щодо другої частини запитання, то можу сказати так: у Дарницькому суді мене знають…
– То ви порушник-рецидивіст! А відкупитися від даішників не пробували?
– І пробував, і відкуповувався. Але вже останні років три-чотири, якщо й допустив якесь порушення, то вимагаю тільки протокол, усе – по процедурі.
– А депутатський значок чи мандат не допомагають вирішити питання «полюбовно»?
– Значка взагалі не ношу, та й мандата інспекторам ДАІ не показую. Єдина пільга, у якій не можу собі відмовити, це – безплатний паркінг біля КМДА.
– Що ж, тоді побажаю вам, як кажуть, ні цвяха, ні жезла в дорозі. А в політичній кар’єрі, раз ви всерйоз «зав’язали» з бізнесом, – подолання нових вершин.