Колись тут було звалище
Із 3,5 тисячі ділянок Русанівських садів лише 400 не приватизовано. Таку статистику мені навів голова одного із 45 тутешніх садових товариств. Чому дачники на всіх рівнях так активно відстоюють свої права на фазенди, я дізнавалася на 25-й та 26-й лініях.
«Дозвольте спокійно дожити!»
…Ніна Павлівна – старожил Русанівських садів. Хоча замучив літню жінку артрит, та знаходить у свої 78 років сили й на городі попрацювати, і птахів насінням нагодувати. Із кореспондентами «Вечірки» Ніна Павлівна говорила про наболіле охоче, та й було про що розповісти.
Далекого 1957 року до інституту «Гіпробудмашина», де інженером-механіком працювала Ніна Павлівна, звернулася Київська міська Рада депутатів трудящих із проханням виручити місто – обробити по 6 соток занехаяних земель. 32-річна жінка погодилася, бо любила порпатися на городі. Транспорт до нових дачних ділянок на той час ще не ходив. І шлях до них був єдиний – на «лопотках» (невеличких катерах) через Дніпро – з Поштової площі річкою перевозили до промислової зони (висаджували біля заводу силікатної цегли). Звідти, особливо в дощ, люди діставалися своїх ділянок по коліна в багнюці. Там, де нині квітнуть Русанівські сади, 48 років тому було міське звалище: залізяччя, рештки меблів, воронки від вибухів снарядів.
– Невістка, побувавши проїздом у Німеччині, розповіла, що наприкінці Великої Вітчизняної війни жителям Берліна, так само як і в Києві, виділили землю, аби вони розбили сади, – пригадує Ніна Павлівна. – Минали десятиріччя, місто розвивалося і от нині ці ділянки опинилися в центрі Берліна і місцевій владі навіть на думку не спадає їх руйнувати. Місто встановило навколо ділянок ятки і садівники мають змогу продати надлишок городини, ягід чи фруктів. Купують із таких яток фрау, яким не смакують овочі з магазину. Їм до вподоби найсвіжіше – огірочок з пухирчиками, помідорчик з ворсинками. Такі ятки у берлінців дуже популярні.
Прибирали люди звалище на Русанівці і вручну, і з допомогою техніки, – веде далі Ніна Павлівна. – Впорядкували ставки, розвели в них рибу, позавозили на ділянки тонни землі, побудували хто кращі, хто гірші будиночки. А тепер нам кажуть: «Геть»? Не дозволимо зруйнувати напрацьоване впродовж п’яти десятиліть! Ми довгий час упорядковували ці ділянки і от хоча б на схилі літ могли відпочити у власних садах, послухати спів птахів, порадіти природі, яка тепер там розкошує. Однак чиновникам заманулося нас попросити…
Нині на пустирі квітне сад. Поміж гілок виспівують птахи, в озерах плавають качки, водяні курочки, оселилися черепахи, вужі. У садах поселилися їжаки, зайці та інші мешканці лісу.
Роками дачники складали копійку до копійки, аби збудувати дамбу, насосну станцію, шлюз. Відтоді вони почали менше потерпати від повеней. Потім ще назбирали грошей і уклали Паркову дорогу.
Лише моя родина за всі ці роки завезла на свою ділянку майже 200 КамАЗів землі, щоб вирівняти наділ. Усі вихідні й відпустки проводили на дачі.
Доходили до мене чутки, що начебто столична влада замість ділянок на Русанівських садах запропонує клаптики в Боярському урочищі, де суцільні піски. Виходить, на тобі, небоже, що мені не гоже? У пресі читала, що запропонують нам по 6 соток отого піску. Хоч у мене й непоказний будиночок, та він приватизований. Знаєте, скільки праці й коштів, здоров’я і сил мені вартувало, аби хоча б таку хатку збудувати, ще тоді, в розруху?
Усі дачні ділянки на Русанівських садах розташовані на плавнях. То чи варто на таких ґрунтах будувати висотне житло, як того прагне столична влада? До мене особисто ніхто з чиновників не звертався з пропозицією компенсувати ті збитки, яких мені може завдати будівництво Подільсько-Воскресенського мосту. Я ледве пересуваюся, отже нову ділянку мені вже не освоїти. Я за 48 років прикипіла серцем до Русанівських садів. Дозвольте мені тут дожити!..
Міст – лише привід?
Родина Фіщенків розповіла мені, що на дачі вони мешкають по черзі, з весни до осені (саме подружжя, старенька мати, брат-інвалід, діти). Володимир Дем’янович – фармацевт, а його дружина Лідія Миколаївна – колишній банківський працівник. Земельну ділянку успадкували 1962 року. Згодом приватизували й дачний будинок. Кілька поколінь докладали рук, аби впорядкувати невеличку фазенду, побудувати і встановити усе найнеобхідніше.
– За оті півтора року, що триває будівництво Подільсько-Воскресенського мосту, до нас не навідався з метою переговорів жоден чиновник, – запевняє Лідія Миколаївна. – Приїжджав, щоправда, на будівництво Олександр Омельченко, були поруч нього і журналісти. Однак вони не побажали поцікавитися, що ми думаємо з приводу будівництва.
Згадую один із наших пікетів. У грудні 2003 року русанівські дачники вийшли пікетувати мерію. Як члену ініціативної групи, мені випало поспілкуватися з Валерієм Кір’яном. Відтоді знаємо, що існує один проект Подільсько-Воскресенського мосту – Фукса. Він дуже давній, а місто ж розвивається, тому генеральний директор «Київавтодору» Володимир Жуков запропонував підкоригувати старі розробки – іншим чином вивести транспорт на лівий берег. Ця пропозиція враховує сучасну тенденцію розвитку транспортної інфраструктури лівобережжя, розвантажує від авто Московський міст, до того ж майже не торкається дачних ділянок на Русанівських садах.
Ми – за жуківський варіант проекту! Як на мене, будівництво мосту – лише привід, аби забрати в людей землю.
У міській квартирі самотньо
Зої Володимирівні також не байдуже, де проводити свій час – у помешканні чи на природі серед людей. У свої 79 років дачниця вирощує квіти. Радіє свіжій городині, кожному яблучку, грушці, сливці, вишеньці, бо все це вирощено її руками. Недалеко й до сусідки-подружки. Збираються за чашкою чаю поговорити, вислухати одне одного. Зоя Володимирівна дивується, навіщо руйнувати ці красиві сади, щоб люди похилого віку потім проводили вечори на самоті – в міській квартирі?