Боролися з радіацією за допомогою… хлорки
Звістку про жахливу катастрофу на Чорнобильській атомній радянські засоби масової інформації оприлюднили на третій день, офіційне ж повідомлення Ради міністрів СРСР з’явилося в газетах лише 29 квітня.
У ньому було тільки чотири скупих рядки: «На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія. Вживаються заходи з ліквідації наслідків аварії. Потерпілим надається допомога. Створено урядову комісію». Оце і все.
Коли працівники суднобудівного заводу «Ленінська кузня» після мирних вихідних уранці прийшли на роботу, ніхто й гадки не мав про ядерний реактор, що палахкотів всього за 90 кілометрів від столиці. Але на підприємстві, де я тоді працював, уже по обіді стрімко поповзли чутки про потужний вибух на атомній станції. У механічному цеху я розмовляв із дівчиною, яка їздила на вихідні до своїх батьків у Чорнобиль. Вона розповіла про небачену заграву, яка цілу ніч була над Прип’яттю, про величезну кількість пожежних машин, що мчали до міста, про людей, яких начебто мали переселяти.
Керівництво підприємства заспокоювало робітників: це все чутки, нічого страшного там не могло статися, а якщо щось і трапилося, то Київ далеко, і нам нічого не загрожує.
Напередодні 1 Травня суднобудівний завод урочисто спускав на воду черговий траулер, побудований, як годиться, достроково, до свят. Працівників зібрали на мітинг, на якому урочисто звітували про виконання й перевиконання планів. Віяв тоді північний вітерець, якраз із Чорнобиля. Пізніше заводська лабораторія з’ясувала, що радіоактивність його в кілька десятків разів перевищувала норму.
Після довгоочікуваного виступу керівника країни Михайла Горбачова на заводі розгорнули бурхливу діяльність із радіаційної безпеки. Було терміново розроблено спеціальну інструкцію. У ній йшлося про обов’язкове миття підлоги двічі на день. А також газонів та асфальту в місті. Рекомендувалося щільно зачиняти вікна, двері, кватирки, ретельно мити з милом лице й руки, у жодному разі не вживати… кави. І таких пунктів у інструкції було аж 19. Співробітники сиділи в заводських кімнатах і нюхали хлорку, яку тьотя Проня весь час додавала у воду, якою мила підлогу, наївно вважаючи, що цим вона вб’є радіацію.
Хтось із працівників приніс рекомендації професора Гейла, які ми швиденько через копірку передрукували. Понад усе в них сподобався пункт, у якому пропонувалося двічі на день вживати червоне вино. Із цим спочатку була скрута, бо не відразу вино з’явилося в магазинах, адже в той час у країні ударно боролися з алкоголізмом. Тож деякі працівники, особливо підстаркувате начальство, почали вечорами пити спирт-ректифікат, яким на підприємстві знежирювали кисневі резервуари. Як кажуть, дешево і сердито. Згодом вони так втягнулися у вигнання радіонуклідів, що кожен вечір не обходився без цих процедур. На жаль, це ніяк не вплинуло на рівень радіації, та споживання спирту, хоч і розбавленого, через кілька років забрало не одного з них в могилу.