Чорнобиль у двох вимірах

Бригадир монтажників маріупольського БУ-112 АТЗТ «Стальконструкція» Володимир Микитович Михайличенко помер 6 лютого 2000 року. У офіційному некролозі з цього приводу зазначалося, що смерть настала «після довготривалої хвороби», однак дружина Антоніна Василівна повідомляє у своєму листі про зовсім інші обставини. «Мій чоловік так і не встиг отримати I категорію, – пише вона. – А все тому, що працював до останньої хвилини».

У черзі стояв перший…

Володимир Микитович був висококваліфікованим фахівцем. «Перед Чорнобилем, – читаю далі листа дружини, – ми пройшли комісію для роботи у Нігерії, потім переоформилися на Кубу. Чекали, коли викличуть і... дочекалися».

Звичайно, Володимир Микитович міг відмовитись від зони, але «був партійним», тому замість Куби довелося попрацювати з 3 серпня по 30 вересня 1986 року на спорудженні саркофагу. Повернувшись із Чорнобиля, Володимир Микитович отримав нагороду – орден Леніна. Про якісь там пільги цей чоловік і гадки не мав. Потім захворів на рак шлунка і швидко помер.

Поховавши Володимира Микитовича, Антоніна Василівна деякий час, як вона пише, «просто існувала». Йшов час, але ніхто навіть не запитав, як вона, як діти? Щоправда, громадська організація, що опікувалася чорнобильцями, одного разу надіслала людині, що «проявила героїзм, працюючи у радіоактивному пеклі», вітальну листівку, але була вона копійована й до того ж покійного назвали не Микитовичем, а Миколайовичем.

Гірко. Але згодом і це забулося. Захопили справи буденні. Потім з’ясувалося, що бригадир монтажників 11 років стояв у черзі на житло. У його старенькій двокімнатній квартирі мешкало три сім’ї. І хоча Володимир Микитович був першим у тій черзі, ніхто не поспішав тішити родину Михайличенків новим помешканням. Мовляв, чекайте.

Аби «вирішити питання», пише Антоніна Василівна, довелося продати квартиру та купити дітям по хатинці. «На житло тепер діти не претендують. Залишилась я сама. Тож якось пішла до адвоката (платного) з питанням: чи маю право на пільги? Адже Володимир Микитович 33 роки пропрацював в управлінні», – пише Антоніна Василівна.

Відповідь служителя Феміди була вельми «мудрою»: велів звернутися до суду. «А я думаю, що він мав намір поживитися моїми грошима», – ділиться думками жінка.

Отака історія. І коментарі тут, як кажуть, зайві.

Евакуйована справа

Народився Микола Андрійович Хоменко в селі Корогод Чорнобильського району. До аварії на атомній станції працював на заводі «Юпітер» та мешкав у гуртожитку в Прип’яті. Вагітна дружина поїхала до батьків у село Лубянка. Коли сталося чорнобильське лихо, Микола Андрійович з Прип’яті подався до сім’ї. Звідси він 4 травня 1986 року був евакуйований. Їхати у Донецьку область Хоменки відмовилися, а тому тимчасово поселилися неподалік Ворзеля, де Микола Андрійович влаштувався на роботу до місцевої психоневрологічної лікарні № 2.

Пізніше, коли Микола Андрійович звернувся до влади як потерпілий від аварії, саме цю відмову їхати світ за очі інкримінували йому як відмову виконати наказ влади. Даремно Хоменки доводили, що вагітній жінці краще сидіти вдома. Не взяли до уваги чиновники з Київської облдержадміністрації і те, що Микола Андрійович отримав (18 липня 1988 року) дозвіл стати на квартоблік. Сталося так, що Микола Андрійович немовби сам винен у тому, що потрапив у евакуаційну халепу.

Роками (!) «справа Хоменка» снувала чиновницькими коридорами. Час від часу з-під пера посадовців виходила чергова відписка про те, що у «вирішенні питання проводиться певна робота». Ось що, приміром, писав ще чотири роки тому перший заступник міністра МНС України В.Логінов: «Разом з представниками Київської облдержадміністрації та Бородянської райдержадміністрації ми провели з М.Хоменком особисту зустріч, на якій прискіпливо розглянули обставини неотримання житла під час евакуації».

Результат зустрічі вельми цікавий. Справу М.Хоменка (мається на увазі теку з довідками та іншими важливими документами), виявляється, просто... загубили. «У березні 2001 року, – пише тодішній заступник голови Бородянської райдержадміністрації В.Самусь, – на розгляд обласного управління у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС було направлено чотири квартирні справи, евакуйованих у 1986 році, які ще не отримали житла. Ці справи повернуто. Ваша справа з управління не повернулася».

Свою «квартирну справу» Хоменки, мабуть, будуть розшукувати ще довго. Певне її просто знищили. Навіщо і хто це зробив, ще мають з’ясувати відповідні правоохоронні органи. Аби вийти з непевної ситуації, зусиллями МНС створюється так звана «оперативна група», яка «з виїздом на місце» визначила, що Хоменки на житло (як евакуйовані з чорнобильської зони) взагалі права не мають.

Про це повідомила евакуйованих обласна влада. Микола Андрійович, отримавши листа високої інстанції, зовсім розгубився. Виходить, що вони і в зоні не мешкали, і свою батьківську хату покинули за власним бажанням...

А у судді – все гаразд

Рік тому «Вечірній Київ» (№60 від 23 квітня 2004 року) у матеріалі «Дозиметрія совісті» розповів своїм читачам про чудернацьку історію, що сталася з головою Черкаського апеляційного суду В.Іваненком. Хоча, якщо зважати на факти, нічого такого з колишнім інструктором обкому КПУ не було. У червні 1986 року він начебто взяв та й поїхав до Чорнобиля. А потім (16.12.1992 року) отримав посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС – категорія 2, серія А, номер 175102.

Тут і почалися дива. Річ у тім, що підставою для надання статусу чорнобильця було рішення Придніпровського районного суду Черкас від 30.11.1992 року (№2-1710/92р.). На засідання суддя Іваненко не прийшов, тож висновок щодо того, чи брав він участь у ліквідації чорнобильської аварії, його підлеглий зачитав у порожній залі. Хоча до позивача було чимало делікатних питань.

Не з’явився і відповідач. У його ролі мав виступати представник державної адміністрації. Він мав відстоювати інтереси країни від охочих отримати не лише чорнобильський статус, а й вагомі пільги. Тож його присутність на процесі була обов’язковою.

Порушив суд і таку важливу процесуальну норму, як допит свідків. Вони теж не прийшли. То яку істину встановив суд? У своїй заяві від 27.01.1998 року (тобто через шість років після судового розгляду), коли справа ліквідатора Іваненка потрапила до комісії зі спірних питань визначення статусу осіб, які брали участь у чорнобильських подіях, Володимир Демидович Іваненко указав, що у ті гарячі червневі дні 1986 року перебував у відрядженні від Черкаського обкому КПУ разом із заступником військового комісара Черкаської області полковником В.Васіховським. Саме з ним, стверджував Іваненко, вони з 23 по 27 червня працювали у військових частинах 01377, 57278 та 83279, дислокованих у Терехові, Горностайполі та інших населених пунктах. Аби вирішити питання, ми затребували дані щодо розташування цих частин у вказаний період. Адже тільки перебування у зоні відчуження дає право на чорнобильський статус.
Як засвідчив начальник відділення зберігання та використання документів галузевого державного архіву Міноборони України І.Олійник, ці військові частини дислокувалися поза зоною відчуження. А це не дає змоги судові задовольнити вимоги Іваненка. Немає вказаних сіл і в офіційному переліку населених пунктів, що належать до зон радіоактивного забруднення. То що і де тоді «ліквідовував» шановний Володимир Демидович?

Упродовж десятиліть діє це сумнівне суддівське рішення. Ще у лютому 1993 року, відразу після отримання ліквідаторського статусу, суддя Іваненко подав заяву на отримання житла «во внеочередном порядке» (так в оригіналі. – Авт.). До цього він мешкав у трикімнатній квартирі, але «статус» надає можливість отримати житло...

Заступник міністра МНС України О.Капітула зазначає, що з’ясувати все не складно, якби Черкаська міська (обласна) держадміністрація або органи прокуратури звернулися до суду, аби ще раз розглянути справу про відрядження колишнього інструктора обкому партії до зони відчуження. Та віз і нині там…Новопризначений міністр МНС запевнив громадськість, що з часом дійдуть руки і до таких сумнівних справ. Якщо взяти до уваги, що й Президент В.Ющенко долучив Чорнобиль до низки найважливіших державних проблем, то можна сподіватися, що статус чорнобильця і це високе та страдницьке звання будуть нарешті оцінені.