Відкрити код епохи
Його ім’я добре відоме серед сучасних літературознавців та істориків української літератури. Микола Ільницький – доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України. Нині завідує кафедрою теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені І.Франка і відділом української літератури Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України. За всіма посадами не загубилася трепетна душа сина бойківського краю: Микола Ільницький видрукував не одну поетичну збірку.
Нещодавно з’явилися два видання, до яких Микола Ільницький має прямий стосунок. Це книжка його статей, спогадів та портретів «У фокусі віддзеркалень» і збірник наукових праць Інституту українознавства імені І. Крип’якевича «Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність», який присвячено 75-річчю знаного дослідника Миколи Ільницького.
З одного боку, пересічному читачеві мало до діла, що там пишуть науковці про тонкощі метафоричної палітри поета ХVІІІ століття або й навіть того, котрий є нашим сучасником. Однак на те й існує материк культури, зокрема літератури, щоб на ньому знайшлося місце й для «тонких матерій», і для одноденного читва, і для углибання в час минулий, чим перейнята зокрема історія літератури.
Книжка Миколи Ільницького «У фокусі віддзеркалень» – перегук, діалог часів, авторів і літератур. Вдумаймося бодай у назви: «Сербські сюжети української фольклорної балади», «Фаустівський мотив у поемі Івана Франка» «Смерть Каїна», «Образ нічного неба: архетип місяця в поезії Богдана-Ігоря Антонича, Федеріко Гарсіа Лорки та Ігоря Калинця». Перетікання творчої енергії, кругообіг мотивів промовляє на користь споріднених душ у літературах світу. Видання це також цінне тим, що подає зріз тих епох, у яких ми жили, – через літературні «дзеркала», що збирають, фокусують, мов лінза, найосновніше, найсуттєвіше.
Без постаті Миколи Ільницького не мислиться літературний процес сучасної доби, починаючи з 60-х років ХХ століття. Про його дослідження, написані ясною, доступною мовою, від чого аж ніяк не зменшується їхній науковий потенціал, ще відгукнуться колеги вченого у відповідних виданнях.
Я ж запитала науковця, як він бачить ті втрати, що їх зазнала вся наша культура внаслідок тиску і «казарменого соціалізму», і соціалізму «розвиненого». Ось що Микола Ільницький відповів:
– Ми тільки починаємо по-справжньому усвідомлювати наслідки впливу тоталітаризму на всі сторони нашого суспільного життя і на кожного з нас. Тоталітарний режим «реального соціалізму», спадкоємець і послідовник царського самодержавства, боявся не тільки зростання політичної свідомості українського «населення» (цим словом любили підмінювати поняття «народ»), а й його культури, яка мала замикатися на рівні етнографізму. А те, що було в ній на справді світовому рівні, – під ніж, під замок. Отак ми росли на тому, що було милостиво дозволене, залишене.
– Свого часу ви мали репутацію «естетствующого» критика: це звучало і як комплімент, і як лайка...
– Відповім, що нині нам бракує естетичного підходу до літератури. Зробити вазу в синьо-жовтих кольорах – ще не означає бути сучаснішим і більш національним.