Десять діб вишневих гармат та потовченого перцю
Сьогодні вся Болгарія святкує річницю свого визволення від турецького ярма. Десятиденна війна 1876 року поклала початок визвольному руху всіх балканських народів супроти Османської імперії. Цю знаменну подію розписують з того часу кожен на свій лад, а дехто з найближчих сусідів вважає, буцімто має геть повне право пожинати лаври під Пловдивом, чи під Панаг’юрищею. Проте самі болгари знають, завдяки чому нині мають свободу і завдяки кому зберегли свою віру. Ми сьогодні маємо можливість пірнути у часі назад либонь на 130 років разом з відомим софійським журналістом та істориком паном Венцеславом Відінські-Райлеску та його дружиною пані Парасковією. Події тих далеких днів особисто мені вельми нагадують наші, півсотлітньої витримки, оунівські. На відміну від нас болгари пам’ятають своїх борців за незалежність рідного краю, тому з гордістю розповідають про тих десять днів, за які позбулися п’ятисотлітнього турецького рабства.
Організація – запорука злагодженості
– Пане Венцеславе, п’ять сотень років болгарський народ перебував у складі Османської імперії. Як йому вдалося зберегти свою національну самобутність, мову?
– Ми не просто входили до складу імперії османів, наш народ потрапив у справжнє жорстоке і страшне рабство. Нас не просто гнали і грабували, до поневолених народів турки ставилися гірше, ніж до худоби. А жорстка дія завжди викликає рішучу протидію. Але могутність Османської імперії була такою, що півтисячі літ ми не могли підняти голови під їхнім ярмом, однак лють загарбників об’єднала болгар, зблизила. Я про те, що до турецького завоювання болгарський народ, який єднався спільністю мови, був політично роз’єднаний між Візантією, Сербією і трьома болгарськими державами: Доброджанським деспотством, Відінським та Тирновським царствами. Знищивши всі ці державні утворення, турки фактично стерли кордони між болгарами, об’єднавши нас на одній території. Історики називають цю обставину «спільністю територій».
– Це дуже схоже, як відбулося і в Україні, чи не так?
– Схожість також можна віднайти і в тому, що територію Болгарії, як і вашу землю, загарбники часто використовували як плацдарм для наступальних дій проти інших країн Європи. Болгари в силу своєї неорганізованості та через матеріальні нестатки терпеливо зносили чужинців, однак ніколи не мирилися з долею рабів. Початок боротьби за визволення сягає ХVІ століття, коли в Туреччині назрів розвал старої феодальної системи. Протягом трьох сотень літ ця боротьба не вщухала бодай на день. Її фінальним акордом стало знамените Квітневе збройне повстання 1876 року. Спочатку вели боротьбу загони по 10-20 народних бійців, яких називали хайтдутами. Вони діяли неорганізовано, неефективно, аж поки на історичній сцені не з’явився Георгій Стойков-Раковський. До речі, він дядько відомого політичного діяча соціалістичної доби Кристю Раковського. Цей Раковський поставив перед об’єднаними ним хайтдутами наріжну ціль – національно-визвольну боротьбу, а саме – почав підготовку до всенародного збройного повстання.
Нація потребує героїв
– Тобто Раковський створив організацію? Як нині би дехто сказав, сепаратистську. Саме в ці роки народним героєм Болгарії стає Василій Левські?
– Саме так. На жаль, Раковському не вдалося довести розпочату справу до кінця, її продовжив Василій Левські – чудовий революціонер-організатор, який вічно житиме в народній пам’яті. Левські усі свої роки, все своє життя віддав систематичній організованій підготовці болгарського народу до революції. Йому вдалося створити в Болгарії справжню сіть революційних осередків. Однак сам він не дочекався світлого дня визволення краю від османів – загинув на турецькій шибениці. «Болгарський центральний революційний комітет» у Бухаресті пережив зі смертю свого голови серйозну кризу. Досі його називають Апостолом Свободи Болгарії.
– Кожен народ, який свого часу збурювався проти іноземних загарбників, має своїх легендарних героїв. В Україні Апостолом Свободи безсумнівно можна назвати Степана Бандеру. Василій Левські загинув за три роки до початку всенародного повстання, тож хто його очолив?
– Колискою повстання стало містечко Панаг’юрища, яке знаходиться за 20 кілометрів від південної болгарської столиці, – Пловдива. Готували повстання Стефан Стамболов і поет Хрісто Ботов. А в самій Панаг’юрищі народними героями стали Панайот Волов і Георгі Бенковські. Перш за все в цьому містечку було організовано дружину, до складу якої входило понад тисяча піхотинців, а також загони кіннотників та артилерія з гарматами зі стовбурів вишневого дерева. Гарячі серця бійців приваблювали в лави захисників вітчизни все більше і більше мирних селян. Проте кожен з новобранців сам мав подбати про амуніцію – на всіх не настарчили. З-під стріх було видобуто старі кременеві рушниці, якими легше було битися в рукопашній, аніж використовувати як вогнепальну зброю. Комітет мав оголосити початок повстання. Закуплена за кордоном зброя затрималася десь по дорозі до Болгарії, тому керівники повстання взагалі гадали, чи варто розпочинати повстання в цей час. Але народ вимагав початку бойових дій. Люди попалили дома, щоб не повертатися.
Свого ворога народ має знати
– У романі «Дунайський лоцман» Жюль Верн розповідає якраз про цей період в історії Болгарії. А саме про те, як з Європи транспортувалася зброя для повстанців. Проте повстання вибухнуло стихійно, без будь-якого оголошення?
– Не обійшлося без зради. Якийсь Нейко Стоянов Терзійські із села Балдово, учасник Народних зборів, накликав на Панаг’юрищу і сусідню Копривщицю кінні загони турків з метою арешту головних вождів повстання. 20 квітня турки арештували і запроторили до в’язниці двох революціонерів. А після спроби начальника турецьких кіннотників Неджиб-аги захопити лідера копривщицьких непокірливих Каблешкова у всіх церквах вдарили в дзвони. Почалося повстання. За два дні повстала і Панаг’юрища, її околиці оголосили вільними від турецького ярма. Турки підійшли до цього містечка зі всіх боків і закидали місто снарядами. А от вишневі гармати болгар завдавали ворогу дуже мало шкоди. Наші жінки вигадали оригінальний спосіб боротьби – натовкли пекучого перцю й просто «пригощали» ним кожного забіглого турка. 30 квітня Панаг’юрищу болгари втратили, а разом з нею і свою маленьку республіку. Турецьке командування віддало місто на поталу своїм башибузукам. Навколишні села вони спалили до тла. Окреме місце в історії Квітневого повстання займають села Перущиця і Батак. Башибузуки безжально вбивали всіх підряд: жінок, дітей, літніх людей. Переломним моментом на початку повстання став прихід із Пловдива регулярної турецької армії. Звірства турків не знали меж. Коли чаша терезів стала схилятися не на бік повстанців, в їхніх рядах стали помітними акти суїциду. А жінки відверто бігали за бійцями-повстанцями й благали забити їх, аби не втрапити до лап турецької орави. Вбивали повстанці і дітей. Цілували і вбивали. І цим вони, без сумніву, позбавляли рідних гіршої долі.
– Художній фільм «Шлях на Софію» до найменших подробиць розповів нашому глядачеві про безчинства османів у захопленій Болгарії. Так чомусь відбувається наприкінці всіх імперій. Напевно, то агонія?
– Але ця агонія кривава. І у вас, і в болгар, і повсюди. Наче останнє кровопускання. Та кров, пролита пригніченим, приниженим народом, – найкраща пожива для генетичної пам’яті. Кров мого народу, пролита в квітневі дні 1876 року, загартувала його на боротьбу за остаточну перемогу над своїм багатовіковим ворогом і озброїла його мужністю для наступних історичних боїв, для непохитної боротьби за своє остаточне політичне визволення і на створення своєї національної державності. Хвала Господу, ми перемогли, і нині живемо у вільній країні. Знаменита в історії Квітневого повстання народна вчителька Райна, донька панаг’юрського священика Футелова, яку свого часу нарекли Райною-княгинею, виконала художній розпис шовком величезного революційного знамена (на знімку). Її батька зарубали турки, її ж саму люто закатували. Такі приклади надзвичайно піднімають дух народу. Як тоді, так і донині. І вони є і у вас також.
– Вважаєте, важливо народу знати, хто його справжній і затятий ворог?
– Обов’язково. Це убезпечить його наступні покоління від раптового ґвалту. У чому причина дивовижної перемоги болгарського народу? Вона передусім у самому народі, в його творчих геніях, в його постійній готовності йти на жертви задля батьківщини. П’ять віків невпинної боротьби за свою свободу і незалежність загартували характер народу, загострили в ньому почуття національної гордості і усвідомлення свого обов’язку перед вітчизною.
– Зі святом вас, а також щира подяка за гарну розповідь.