За жінок, весну і Перемогу!

Щороку, саме коли починає буяти молода зелень, запрошує фронтовичок до себе на гостину Київський міський голова.

У ошатній залі за святковими столами збираються бойові подруги – такі врочисті і красиві, аж не віриться, що їм вже ген-ген не двадцять і навіть не п’ятдесят. Які щасливі обличчя, які радісні очі, а зачіски – весняний вітер притих на хвильку, аби їх не зіпсувати. На грудях золотом виблискують ордени та медалі за мужність, відвагу, за ратні подвиги на передовій, у партизанському підпіллі, на трудовому фронті. Я навіть розгубилася, у кого ж узяти інтерв’ю, адже кожна з них варта того, щоб про неї не лише кілька рядків у газеті надрукували, а й написали книгу, зняли кінофільм, намалювали картину, склали пісню…

Кажуть, що у війни не жіноче обличчя, але Велика Вітчизняна внесла свою поправку, і на захист Вітчизни поруч із чоловіком, сином, братом стала жінка, мати, сестра. Їм би дітей колисати, а вони взяли у руки зброю і навіть командували батальйонами.

Герою Радянського Союзу Людмилі Степанівні Карась у тому грізному 1941-му ледь виповнилося 18. І вже 2 липня, після закінчення медичного училища, тендітна дівчина відправилася на фронт. Довгі чотири роки в окопах та медсанбатах загартували юну запоріжанку (козацька ж бо кров текла у жилах), і коли на підступах до Берліна стрілецька рота залишилася без командира, командування на себе взяла дівчина. Згодом Людмила і батальйоном командувала.

Гвардії лейтенант медичної служби Людмила Іванівна Чернова для такої оказії одягла свою військову гімнастерку. На грудях нагород – не перелічити. Важко збагнути, що 19-річна юнка винесла з поля бою 127 поранених солдатів.

– Я визволяла Україну, Білорусію, Німеччину, – згадує фронтовичка. – 2 травня 1945 року була в Берліні, але Перемогу зустріла у Чехії. А 16 травня у мене було весілля.

– І хто ж ваш наречений?

– Гвардії полковник медичної служби, мій командир. Незабаром святкуватимемо діамантове весілля.

Я із захопленням слухала розповіді Людмили Георгіївни Кузнецової, яка воювала поруч із відомим поетом Едуардом Асадовим. Санітарка Любов Матвіївна Жиленко добровольцем пішла на фронт і у 18 років була навідницею зеніток. Має ордени Слави, Великої Вітчизняної війни, багато медалей, але жодної я не побачила на її кофтині.

– Удома лежать, – мовила несміло. – Один чи два рази одягала їх, коли запрошували до школи.

На сцену почали виходити артисти, і вона стиха мовила:

– Якби заспівали мою улюблену «Ой, у вишневому садочку…» Я всю війну наспівувала її.

Київський міський голова Олександр Омельченко тепло вітав жінок, доземно вклонявся їм і підняв свій келих за жінок, весну і Перемогу.