Синівська подяка…

– От і діждався Мирон на схилі віку вдячності від сина, – з болем у серці говорить жителька одного з сіл Макарівського району Людмила Михайлівна. – Нехай Господь боронить нас від таких діток. А колись батько так пишався своїм сином. Казав, що кращого у цілім світі немає. Мовляв, коли вони з дружиною стануть немічними, Сашко хоч супу наварить та нагодує їх. От і доглянув…

Очі сяяли не від того «щастя»

Коли у 18 років Сашко опинився за ґратами, Мирон і Надія не знаходили собі місця. Для них справжнісіньким шоком була звістка про те, що сина звинувачують у збуті наркотиків. Усе побивалися: єдина дитина в сім’ї, чого ж не догледіли? І ніяк не могли збагнути, де припустилися помилки й не вберегли від хибного кроку. Адже дарували синові тільки свою любов. Ні в чому ніколи не відмовляли, а натомість для себе нічого не просили. Усе сподівалися, що він сам те зрозуміє й оцінить. Тішили себе думкою, що в майбутньому з нього вийдуть люди і батьки пишатимуться успіхами сина, вулицею йтимуть з високо піднятою головою. Однак не так сталося, як гадалося.

Мирон і Надія були настільки засліплені батьківською любов’ю, що не помітили, як Сашко «сів» на голку, а згодом уже просто не міг жити без наркотиків. Аби постійно перебувати під кайфом, хлопцеві потрібні були гроші. У батьків не просив, бо великих грошей ніколи не мали, та й обов’язково поцікавилися б – для чого вони синові. Тому й довелося Олександрові взятися за торгівлю наркотиками.

– Хіба ж ми з матір’ю могли про таке подумати, – побивався перед сусідами своїм горем Мирон Гаврилович, коли вже несила було тримати його в серці. – Сашко  приходив увечері веселий, бадьорий. Завжди жартував із матір’ю. Спиртним від нього ніколи не тхнуло. Тому ми раділи за сина, бо гадали, що в нього все гаразд і він пишається власними успіхами. Якби тільки знали, чим займається дитина… А то, дурні, раділи з того, що в сина добрий настрій і до нас привітний. Як же ми помилялися. Не від того «щастя» в нього сяяли очі.

…Навіть під час судового засідання посивілі за тривожні дні батьки не могли змиритися з думкою, що їхній син наркоман. Однак, коли винесли вирок – три роки позбавлення волі, бідолашні нарешті збагнули, що все це відбувається з ними насправді.

– Доведеться жити з цим соромом і миритися з тим, що Сашко за ґратами. Нам треба жити заради нашого хлопчика: йому потім неабияк буде потрібна наша підтримка. Кому ж він такий потрібен, окрім батьків? Це наш хрест і нам його нести, – після закінчення суду намагався підбадьорити дружину Мирон і, підтримуючи її під руку, повів додому…

…Ніби з чистого аркуша

Батьки дочекалися сина. Сашко змужнів, подорослішав. Став справжнім красенем. Лише на чолі з’явилося кілька зморшок. Мабуть, не від легкого життя за ґратами. Затамувавши подих, вдивлялися батьки в блакитні очі сина, намагаючись вгадати, що на думці в нього, чи змінився він на краще. На превелику радість, Сашко, здавалося, взявся за розум. Сказав, що розпочне нове життя. Почав думати, куди б влаштуватися на роботу. Однак Мирон і Надія запропонували свій план. Уже давно вони вирішили, як урятувати сина від колишньої компанії. Домовилися, що коли повернеться Сашко, продадуть квартиру в столиці й переїдуть до села. Уже й будиночок надибали в Макарівському районі. Чекали лише на згоду сина. Олександр не заперечував. Життя в селі здавалося йому набагато перспективнішим для нової сторінки біографії. Найважливіше тоді було змінити середовище, людей, які нічого б не знали про його неприємне минуле.  На тому й зійшлися.

Переїзд не забрав багато часу, адже ці люди ніколи не розкошували, тому й пожитків було небагато. І вже через місяць охайний будиночок зустрічав нових господарів. Для всіх трьох розпочалося ніби друге життя.  Мирон і Надія жили на пенсію, якої в селі їм вистачало, тому змогли навіть відкласти дещицю на чорний день. Сашко наймався до місцевих жителів: кому сіна накосить, а кому й картоплю посадить. Не цурався будь-якої роботи. До людей ставився привітно, а місцевих п’яничок та наркоманів обходив десятою дорогою.

– Хлопець припав нам до душі, – каже місцевий житель Анатолій Іванович, – такий привітний, чемний, працьовитий. Не пиячив, до людей не чіплявся. А його батьки – роботящі й турботливі люди – працювали з ранку до вечора, не покладаючи рук. Хоч і не розкошували, але завжди намагалися зарадити тим, хто потребував допомоги. Усі ми щиро зичили їм щастя, хотіли, аби Олександрові трапилася гарна дівчина, з якою можна й сім’ю створити. Сусідки «приміряли» не одну кандидатуру, радили Сашкові, але він усе жартував: мовляв, його дружина ще підростає.

Нарешті в сім’ї запанував спокій і злагода. Мирон і Надія полегшено зітхнули. Господь почув їхні молитви, і син усе-таки став на правильний шлях. Тепер вони оберігали його як зіницю ока, а про минуле намагалися не згадувати. Мовляв, з ким не буває. Головне, що все вже позаду, і Сашко тепер з ними, взявся за розум.

Однак не довго щастя гостювало в них. Надія Іванівна раптово тяжко захворіла. Помираючи, благала сина, щоб попіклувався про батька, бо він усе  своє життя присвятив хлопцю, жив тільки для нього.

І «полегшив» його страждання…

Без Надії обом чоловікам стало тяжко. Увесь хатній клопіт перебрав на себе Мирон, а Сашко продовжував працювати в людей.

– На очах обидва одразу змарніли, – каже Людмила Михайлівна, – ходили по селу в брудному одязі, бо не було кому його випрати. Рук на все не вистачало, і надвечір втомлені й голодні просто падали з ніг. Говорили ми Сашкові, щоб одружився, але й охочих не так багато виявилося, аби доглядати ще й за батьком чоловіка. Та й сам Олександр не надто прагнув одружитися. А тим часом город заріс бур’яном, на подвір’ї залишився лише старий собака та кілька курок.
Першим такого життя не витримав Сашко. Батькові по господарству не допомагав. Усе частіше приходив додому напідпитку й одразу, не роздягаючись, падав на ліжко. Старече серце не витримало цього. Мирон Іванович зліг… Безпорадний благав Бога лише про смерть.

Сашко не на жарт злякався. Спочатку намагався його вилікувати, а почувши вирок медиків, що старий тепер до кінця днів буде прикутий до ліжка, просто занепав духом. Коли бачив, як страждає від болю рідний батько і розумів, що нічим не може зарадити, то самому не хотілося жити. У розпачі квапився до місцевого «генделика», просиджував там цілу ніч за пляшкою оковитої. Доволі часто ночував просто неба. Батько в цей час лежав голодний у темній хаті й гірко плакав. Коли б не сусідські жінки, які просто не могли покинути напризволяще старого й тому час від часу приносили йому їжу, він би уже давно помер.
Сашка на селі стали обходити десятою дорогою. Іноді люди соромили його, що не доглядає батька, а тільки пиячить. Проте він на це не зважав, робив усе по-своєму. Односельці ж позаочі хрестилися й благали Бога, щоб така доля оминула їх.

Якось уранці до господи завітала сусідка, яка принесла сніданок для хворого Мирона. Чоловіки спали в різних кімнатах. Спочатку вирішила не будити їх, а коли повернулася через кілька годин, запідозрила щось недобре: чоловіки й досі спали. Зважилася підійти до Мирона Гавриловича. Від того, що побачила, запаморочилося в голові. Старий був мертвий, а все його тіло закривавлене, у синцях та подряпинах. Лементуючи, розштовхала Сашка. Із похмілля він спочатку нічого не міг второпати, а коли збагнув, про що каже жінка, без жодних емоцій пояснив, що, мовляв, батько дуже мучився і він біля нього. А тому вирішив зробити таткові краще, відправивши його до мами, щоб не страждав.

– Звісно, нелегко думати про те, що колись можеш стати тягарем для власних дітей, – резюмує моя співрозмовниця Людмила Михайлівна. – Та хіба ж від нас залежить – жити чи ні. Не можемо ж ми живцем лягти в землю. Такий закон життя: ми доглядаємо своїх батьків, а нас мають доглянути наші діти. Навряд чи хтось удосконалить цю закономірність… А на Сашкові лежить страшний гріх, і невідомо, як він зможе жити з цим…