Слідами закритих справ
Як уже повідомлялося, Комітет Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією спільно з Програмою сприяння парламенту починає серію громадських слухань на тему «Причини корупції в Україні та шляхи її подолання». Акції, в яких взяв участь широкий загал політиків, фахівців-юристів, громадських діячів, виявили чимало системних недоліків у роботі правоохоронних органів. Скажімо, в Харкові, де проходили слухання, вже давно діє Асоціація рідних убієнних, що об’єднала людей, які мають прямий досвід спілкування з корумпованою частиною правоохоронців.
Надаючи консультативну підтримку тим, хто постраждав від насильницьких дій, асоціація не втручається в конкретну оперативно-розшукову діяльність, однак все ж залишає за собою право суспільного контролю за розкриттям резонансних злочинів. Адже нерідко правоохоронці лише імітували роботу щодо пошуку вбивць.
Той, хто впав з мосту
Двадцятирічний харків’янин Кирило Кашуба впав (чи був скинутий) з перехідного мосту, проповз кілька метрів і помер. За фактом загибелі хлопця було порушено кримінальну справу, яку потім неоднаразово закривали і знову відкривали, бо батьки померлого не погоджувалися з офіційною версією про нещасний випадок. Та й реальні обставини не дозволяють відкинути суттєві, на наш погляд, деталі.
Але про це пізніше. Наразі послухаємо Олексія Кашубу.
– Мій син помер не своєю смертю, – каже він. – Однак із самого початку слідство чомусь доводить інше.
Тільки-но Олексій Іванович дізнався, що сталося, звернувся до прокурора Дзержинського району, щоб бодай чимось допомогти слідству, але його навіть не прийняли. Та коли повернувся додому, на квартиру зателефонував невідомий і попередив: сприймайте, мовляв, те, що сталося, як доконаний факт. А якщо батько має намір впливати на розслідування, його чекає доля загиблого сина.
Слід віддати належне мужності рідних Кирила. Вони не зважили на загрози, зробили все, щоб справу розслідували до кінця.
Та ось питання: яким чином і як розслідували? Батько й досі не може збагнути, навіщо слідчі робили все, щоб створити «висяк». Хоча, звичайно, розуміє: якби Кашуби «спонсорували» пошуки убивць, дивись, усе було б інакше.
Що ж стало на перешкоді чесного слідства? Чому на місці падіння Кирила не провели необхідних робіт? Навіть не зафіксовано відстань, яку той подолав у останні хвилини життя. Місце пригоди не сфотографовано. За деякими даними, на мосту, звідки впав Кирило, були чіткі, свіжі сліди взуття. У матеріалах слідства про це не згадується. Немає малюнка підошви черевика, не встановлено його розміру. Не знайшлося свідків трагічного випадку, хоча те, що відбувалося на шляхопроводі, могли бачити водії та пасажири тролейбуса. Час відомий, номер маршруту теж – хіба важко опитати людей? Скажімо, власників кооперативних гаражів, розташованих поряд, мешканців будинків, із вікон яких усе видно як на долоні, кіоскерів на зупинці...
Вже о 9.30 ранку в день загибелі сина, згадує Олексій Іванович, він зустрівся зі слідчими Дзержинського райвідділу міліції з проханням допитати по гарячих слідах тих, кого він підозрює у скоєнні злочину. Однак слідчі не пристали на цю пропозицію, пославшись на те, що не мають транспорту. При розтині тіла чомусь безпосередньо в морзі (за кілька хвилин до експертизи) було замінено спеціаліста, тож висновки, впевнені батьки, неточні. Тоді як травми свідчать про насильницькі дії, які були вчинено ще до падіння з мосту. Адже не можна так упасти, щоб одночасно (!) отримати садно на правій нозі, вдаритись лівою частиною черепа та переніссям, а до того ж відірвати ніздрі та мочку вуха.
Не помсти, а істини
Таких справ на сьогодні в Україні тисячі. Нове керівництво МВС, прагнучи втілити у практику європейські стандарти роботи правоохоронців, зобов’язане оприлюднити цю цифру, аби суспільство знало з чого бодай починати.
У Харкові пішли шляхом створення незалежної громадської організації, яка об’єднала всіх, хто потерпав від «нерозслідування» вбивств. Така асоціація – єдина в світі. Спочатку було лише близько 10 осіб, нині – більш як 500. І це тільки родичі тих, чиїх близьких вбито на території Харківської області.
– До нас приходять різні люди, – розповідає Олексій Кашуба, який є засновником та керівником Асоціації рідних убієнних. – Звісно, люди знервовані, під впливом стресу. Інколи навіть вимагають помсти, самосуду над винними, на їх погляд, у злочинах. Але ми – не якась там терористична організація. Діємо виключно законними методами.
Що цікаво, коли надійшли до Мін’юсту для реєстрації документи, їх передали для експертизи в Генпрокуратуру та МВС. Прокурори проігнорували цю «зайву» роботу, а МВС побачило в діяльності асоціації втручання у слідство. І треба було докласти титанічних зусиль, аби довести, що громадська організація сприяє розкриттю злочинів.
А таких, що «зависли», нині чимало. Завдяки ініціативі членів асоціації з повного небуття реанімовано та спрямовано на дослідування десятки раніш закритих кримінальних справ, кожну третю з яких уже передано до суду.
– У США жертвами вбивств щорічно стає до 15 тисяч чоловік, – наводить статистику пан Кашуба. – В Україні за опублікованими у пресі даними – 25 тисяч. Зверніть увагу, що в Штатах – 230 мільйонів населення. На сто тисяч жителів США мають 6,5 вбивства, Україна – 52!
Однієї смерті мало
– Ви не боїтеся? – запитали в батьків вбитого харків’янина Андрія Паниченка, які не лише увійшли до асоціації, але й зробили все, аби закриту справу таки дослідили, а винуватцеві злочину дали 14 років тюрми.
Діяльність членів асоціації, справді, ризикована. І це розуміли рідні покійного. Адже за попередніми даними злочин скоїв іноземець. Який був у «певних» стосунках з місцевою міліцією.
Андрій Паниченко став жертвою убивці випадково. Разом із друзями він стояв на зупинці таксі, коли поряд з’явилася юрба палестинців, які мешкали у студентському гуртожитку. Як потім з’ясувалося, між ними відбулася сварка, хтось кинувся тікати. Хешам (один з палестинців) вирішив наздогнати втікача на таксі. Українські хлопці, не розуміючи причини такої поведінки іноземців, заперечили, бо черга була-таки їхня. Аби довести свою перевагу, палестинці взялися за ножі.
У суді вину Хешама довели повністю. Але перш ніж потрапити за ґрати, палестинець убив ще одну людину. Перебуваючи на волі. Як могло таке статися?Коли злочинця запитали, чи затримували його після того, як він убив Андрія Паниченка, той відповів: «Мене затримували багато разів, але я давав відкуп». (Арабові регулярно надходили значні суми закордонним переказом).
Хто брав гроші? Звичайно, брудну роботу робили сержанти. Та невже лише на них лежить вина? Три роки шукали Хешама після того, як він убив Андрія Паниченка. А злочинець нікуди й не тікав. І лише тоді, як убив ще одну людину, міліція вирішила Хешама «здати».
Члени Асоціації рідних убієнних говорять, що правоохоронці спеціально тримали Хешама на «гачку». Є така практика: не віддавати одразу до суду, а «доїти» злочинця. Поки студент-араб мешкав на Салтівці (мікрорайон у Харкові), його не чіпали. Але як тільки Хешам вчинив ще один злочин, кинувся тікати, вийшов за межі контрольованої території, і ті, хто отримував з нього «мзду», вирішили: досить, нехай іде за ґрати.
Рідним Паниченка, які три роки ходили і питали, як іде справа, відповідали: мовляв, шукаємо. Щоправда, при цьому чомусь не дивилися в очі.