Лиходолиці
У листопадові дні минулого року вони теж були на Майдані. І байдуже, що переважно грілися при світлі Помаранчевої революції – коло розпечених «буржуйок», багать і самоварів. Все одно, вони були в гущі революції і, можливо, вперше почувалися рівними серед рівних і тоді, коли скандували «Разом нас багато – нас не подолати», і тоді, коли з ними ділилися бутербродом і гарячим чаєм студенти і дрібні бізнесмени, яких на Майдан пригнав не холод і голод, а страх бути виштовханим байдужою владою на соціальне дно, тобто перетворитися теж на бомжа. Але помаранчеве свято рівності на Майдані закінчилось, і вони знову стали тим, чим були – гнійною виразкою на тілі суспільства.
Деградація – біда чи вибір?
Здеградовані особистості, або, як ми їх називаємо з радянських часів, бомжі – тобто люди «без определенного места жительства», є скрізь, навіть в найзаможніших суспільствах. Пригадую, як, побачивши вперше американських бездомних, що вигрівалися на осінньому сонці, як табуни морських котиків, на смарагдових газонах навпроти Білого дому у Вашингтоні, я була буквально шокована: «Як? Бомжі? В Америці? А ви ще нас вчите жити?»
І ще більше була вражена, коли відома у Штатах захисниця людських прав спокійно парирувала: «В нас відкрите демократичне суспільство. А ці люди просто зробили свій вибір».
Більшість українських бомжів теж зробили свій вибір ще задовго до того, як опинитись буквально і фігурально на сміттєзвалищі. Хто через пристрасть до чарки, хто – до наркотиків. Високі ціни на житло у столиці, зубожіння і загроза деградації найбільш соціально уразливих груп населення, а надто – їх незахищеність – породили цілі підпільні синдикати мисливців за дармовою житловою площею. В орбіти цих злочинних груп часто втягуються квартирні маклери, нотаріуси, працівники психіатричних лікарень, міліція і навіть соціальні працівники.
Про це в пресі писалося не раз, але жодної спроби стати на захист громадян із груп ризику, які вже потрапили в біду, чи загрожені цією небезпекою, не спостерігалось ані з боку держави, ані з боку громадських організацій.
Активно поповнюється соціальне дно і за рахунок мігрантів-нелегалів з азіатських країн, які з різних причин осідають в Україні по дорозі до Європи, а також, що вельми печально, за рахунок українців, які спробували пересилитися на батьківщину із колишніх радянських республік.
...Доля Раїси Гаврилової, на жаль, не унікальна. На початку 90-х, почувши про розвал Радянського Союзу, жінка вирішила повернутися із далекої Камчатки, куди потрапила за комсомольською путівкою, в рідну Україну. У тогочасному правовому і політичному хаосі це було непросто, тим паче, що дорогою в неї украли документи і гроші. Але усе-таки Раїса дісталася отчого берега, не сподіваючись, що тут на неї чекає принизлива доля бомжихи. Хоч би куди вона зверталася, хоч би кому усоте переповідала історію свого повернення на Батьківщину, скрізь на неї дивилися або підозріло, або як на божевільну. Врешті, від принижень і переживань колишня організаторка української громади на Камчатці Раїса Гаврилова такою і стала. Цілком випадково її врятувала добра душа, проста київська самаритянка Леся Л. На свій страх і ризик вона повірила розповіді незнайомої бомжихи, відігріла і відмила її і прилаштувала нянечкою до паралізованої матері знайомої бізнесвумен. Однак після смерті старенької безпаспортна 56-літня Раїса знову опинилася на вулиці...
На батьківщину – як нелегал
Останнім часом пристановищем для бездомних стають не тільки каналізаційні закутні столиці, а й спустошені, обезлюднілі українські села, куди квартирні шахраї, купивши за копійки напіврозвалені хати, відвозять свої жертви – обдурених ними господарів столичних квартир. Прибиваються до сіл і лиходолиці типу вже згаданої Раїси Гаврилової.
Марії Маркус 25 років. Але на її долю випало стільки, що вистачить на десять нормальних людських доль. Пошуки заробітків загнали вихованку школи-інтернату спочатку на базари Москви, а потім аж у Казахстан. Там вона зійшлася із Анатолієм, батьки якого виїхали з Вінниччини піднімати цілину ще у 60-ті, і зосталися назавжди у казахських степах скромними могилками край українського поселення, залишивши сина сиротою, але із мрією повернутися на землю батьків. Зустріч із Марусею прискорила здійснення мрії. Але у далеку дорогу подружжя вирушило уже із двійком малюків. Третє народилося в дорозі. Від усіх тих митарств, що випали на долю цій сім’ї, кров холоне. Але випробування не скінчилися із прибуттям у рідні краї. Через ту ж саму недбалість чи безпечність із документів зосталася на руках тільки довідка про народження третьої дитини. Отож українсько-російський кордон довелося переходити стежками нелегалів і контрабандистів. Наблукавшись степами Слобожанщини, родина нарешті приблудила в село і осіла у порожній хаті. Заробляли на хліб, допомагаючи коло хати і на городі одиноким бабусям, які могли відплатити хіба що дрібною бульбою чи парою яєць.
Від злиднів, безперспективності почалися сварки, докори, ненависть. Першим зламався Анатолій. Тоді, коли Маруся пішла по селу у черговий раз проситися на роботу, а точніше – жебрати, чоловік, не витримавши плачу голодних дітей, повісився на одвірках...
Жахлива трагедія, страх і відчай пригнали Марусю з дітьми аж до Києва. Не встигла вона добратися електричками до столичного вокзалу, як стала невільницею жебрацької мафії. Двох дітей здає в оренду, а з найменшим жебракує сама. Тяжко, холодно, брудно, зате тепер має шматок хліба і діти не голодні.
Як бачимо, у більшості випадків про вибір не йдеться. Йдеться про людську біду і незахищеність.
Хоча буває, що бомжацький спосіб життя стає усвідомленим вибором, своєрідним протестом, навіть агресивною відплатою байдужому, більш успішному суспільству за невдале життя.
Пострах підземки
...Час від часу ця гора смердючого лахміття, обвішана брудними торбами з зіпсованими недоїдками, недопитими пляшками збухтілих напоїв і ще бозна-чим, з’являється на якійсь із ліній столичного метрополітену, викликаючи у пасажирів змішане почуття жаху, огиди, вини і вдячності Всевишньому, що не дав докотитися до такого стану. Але не в тих, яким «пощастить» їхати в одному вагоні із цією живою сміттяркою, на яку перетворив себе ще не старий, дебелий чолов’яга. Паралізуючи людей зловонням, він нахабно суне у двері переповненого вагону, із садистським задоволенням спостерігаючи, як переляканий люд, рятуючись, розскакується у різні боки. За мить довкола бомжа утворюється смердюча пустка і він, нахабно обвівши вагон посоловілими очима, втелющується разом зі своїми торбами на звільнену лавку, вдає, що спить.
Найцікавіше спостерігати подальшу реакцію пасажирів, котрі збилися, як шпроти в бляшанці, по різні боки вагона. Дехто не витримує і виходить на наступній зупинці. Ті, що поспішають, затуливши шаликами і хусточками носи, по очах видно, борються зі спокусою убити терориста. Але обов’язково знайдеться християнська милосердна душа, що не погидує примоститися скраєчку лавки і, задихаючись від смороду, власним плечем підтримати хрест «убогого», навіть не уявляючи собі, що насправді сидить біля складу бактеріологічної зброї масового ураження. Чи не того самого, який американці шукають досі в Іраку?..
Але цікаво, чи задихався б смородом добропорядний християнин поряд із згаданим бомжем, якби знав, що цей здоровань свідомо вибрав собі сміттярку, покинувши напризволяще кілька дружин і дюжину дітей, таким робом помщаючись їм за вимагання аліментів? А от тепер мстить за невдале розгульне життя і суспільству, яке, незважаючи на випробування владами і кланами, не сповзає у прірву аморальності і безвідповідальності.
Швидка допомога для бездомних
Звичайно, ситуація більш як двозначна. Але найстрашніше те, що вона повторюється у міському переповненому транспорті і щоразу з іншими персонажами. Від такої частоти зіткнень із представниками соціального дна навряд чи прибуде милосердя, тим більше, коли нам майже загрожують епідемії побутового сифілісу, туберкульозу й інших нецивілізованих болячок? Але це вже запитання скоріше до санітарних служб і тих державних установ і громадських організацій, які мали би опікуватися здоров’ям міського населення.
У деяких великих містах Росії, як сповістило нам сусіднє телебачення, уже створено спеціальні санітарні загони для підтримки бездомних. Чому щось подібне не зорганізувати б для бомжів і у нашій столиці? Або ж замість міліцейських бомжатників, які щодо санітарії мало чим відрізняються від сміттярок просто неба, не створити притулки для дорослих бездомних бурлаків, такі собі нічліжки, які були, як відомо, у Києві ще за царату, де б їх не тільки підгодовували, а й іноді мили і дезінфікували, й переодягали. Хай декого і примусово. Не завадило б прийняти державну благодійну програму під символічною назвою – «Бомж», з метою допомогти бажаючим виборсатись із соціального дна. Адже, як показала масова участь бездомних у Помаранчевій революції, ці люди не зовсім пропащі і навіть здатні на громадянські вчинки, тому варті уваги з боку держави і суспільства.