Атака на світанку
Ось уже котру добу сидимо в тісних окопчиках серед пустинного поля під селом із пам’ятною назвою Тинівка, що на Черкащині. Коли лейтенант Спицин темного вечора привів нас, чотирьох розвідників протитанкової батареї, сюди і, порадившись з піхотним офіцером, показав, де слід окопатися, тут лежав сніг глибиною по пояс.
Усю ніч ми вовтузилися, щоб викопати до світанку хоч якісь окіпчики. Наше завдання – в разі появи ворожих танків, подати сигнал. Протитанкові гармати батареї вкопані і старанно замасковані на цьому ж полі, за нашими спинами, аж ген-ген – майже під селом. Уночі ми принесли від розмотлошеного мінами ожереду, що неподалік, декілька оберемків гречаної соломи, вистелили її в окіпчиках, облаштувалися. Засвітло до нас не підійти, тому харчі раз на добу приносять в термосах двоє солдатів зі служби батарейного старшини. Та ось однієї ночі чомусь вони не з’явилися.
Мій напарник Петро Єрещенко, з дозволу нашого командира відділення старшого сержанта Петрушенка, вирушив на пошуки кухні. І хоча знаю, що Петрушенко й Єгоров за якихось десять метрів, а самому в окопі якось моторошно. Низько стеляться над полем пунктири трасуючих куль, раз по раз злітає з старовинної козацької могили, на якій німці влаштували вогневий редут, освітлювальна німецька ракета, в мерехтливому сяйві якої рілля блищить пустинно, ніби чорне скло. Неподалік чую стогін: напевно, хтось виліз із окіпця по нужді й потрапив під сліпу кулю. Тривожусь за свого Петра. Нарешті він причволав, стомлений, забрьоханий, бо тричі падав у грязь, рятуючись від куль. Приніс харчі, воду і навіть горілку. Мою пайку горілки Петрушенко проковтнув тут же, а розділені порівно харчі забрали з Єгоровим в свої окіпці.
Петро навпомацки почистив валянки й ліг відпочити. І вже майже крізь сон сповістив мені новину з солдатської пошти – ніби- то мене представили до нагороди. Повечерявши кашею, я також задрімав.
Прокидаюся, піхота вже пішла в наступ. І я вже бачу зсутулені спини бійців. Без найменшої вогневої підготовки, тихо встали і пішли на могилу. Мабуть, так задумано, щоб на світанку, зненацька. Та раптом тишу над степом розпороли черги кулеметів. Опір німців був шаленим. Смертельний посвист куль почувся і над нашими головами. Злітає біла ракета і ледве доноситься до мого вуха команда «Відбій! Назад!». Попереду постали постаті. Дивно, думалося, що після такого прасування вогнем, хтось міг залишитися живим. Відхід наших піхотинців німці продовжують супроводжувати кулеметним вогнем. Бійці падають і знову підхоплюються, поспішають до своїх рятівних окопів. А деякі падають і вже не піднімаються…
«Куди ж ти, гаде, строчиш? Чи ти не бачиш, що вони відступають?!» Люта ненависть заполонила мою душу, але нічим не міг зарадити нашим. Здається, більше ніколи не відчував такої злоби до ворога, як тоді.
Наступної ночі, як нам розповіли, командир цього поріділого після трагічної атаки батальйону, відібравши десяток відчайдухів, проник у село, де зупинився ворог. Увірвалися до бліндажа на могилі і гранатами, ножами, автоматами винищили всіх до одного німців. Командир випустив сигнальну ракету, й бійці зайняли висотку.
А ще через день скомандували відбій, і ми залишили оте чорне поле. По ріллі ще бродили солдати, шукали вбитих. На хуторі Веселий, що ближче до тилу, я зустрів на радість і диво моїх земляків – романчан. Виснажені, брудні, лише очі блищать. На багатьох домашні чоботи, з під шинелей у декого виглядає цивільна одіж. Жують сухарі. Виявляється, вони також ходили в атаку. Як же багато солдат склали тоді свої голови! Загинув там і мій хрещений батько Михайло Дзюбенко. Володимир Омельчук, теж земляк, збився з ліку, рахуючи, стільки загинуло там із нашого села. Скільки живу, тисне мені на душу підсвідоме відчуття вини перед загиблими. За те, що живу… Може, за себе, а, може, і за когось із них. Цим і спокутую вину…
Наступного дня полк наш зібрали в селі Ставище. Насамперед влаштували лазню та дезинфекцію одягу, звільнивши тим самим від надокучливого щохвилинного чухання за коміром. Увечері в клуні показали фільм, в якому прозвучала пісня «Темная ночь». Вона так тепло лягла на душу солдата. 23 лютого полк вишикувався на майдані. Сказали, що німецьке угруповання під Корсунем-Шевченківським розгромлено. А нам, учасникам оточення, Верховне командування винесло подяку. Потім вручали нагороди. Нагородили і мене медаллю «За відвагу» за попередні бої. А вже наступного дня на світанку наш гвардійський полк вирушив на другий фланг фронту, аж під Шепетівку, де з маршу вступив у бій. Потім, дякуючи талановитому маневруванню військами фронту, успішно звільняли міста й села Поділля. Радісно було бачити, як, панікуючи, тікають німці, як вони в лісочку під Великими Армянами палили свою техніку. Мов сірі миші із засніженого поля перед Ориніним збігали вони в переярок, щоб вийти з оточення. І снопами лягали на тому полі. Це їм за оте чорне поле, що під Тинівкою!