Доля, відцілована у смерті
«Твого Олексія убили», – сказали юній медсестрі Ліні про командира стрілецької роти 11-ї армії Північно-Західного фронту. Дівчина спустилася в підвал польового госпіталю, де лежали тіла загиблих у бою, і, прощаючись із коханим останнім поцілунком, раптом відчула його подих.
Так у квітні 1942 року Ліна відцілувала у смерті нареченого, але не для себе. Бо після того, як тяжко пораненого лейтенанта Олексія Лободу відправили на лікування, вона його більше не бачила. Спаралізований, із пробитим черепом (дірка на потилиці затягнулася шкірою, але крізь неї все життя було видно, як пульсував мозок), Олексій цілий рік пролежав у шпиталі в Башкирії. Коли піднявся з ліжка на милицях, розшукував свою Ліну, та нічого про неї не довідався. У Миргороді, на рідній Полтавщині зустрів після війни суджену – теж медсестру Галину Вакуленко з Київщини. І попросив у неї дозволу першу доньку назвати Ліною. Тоді, 1949-го, це було дуже рідкісне в Миргороді ім’я. Галина Петрівна прожила з Олексієм Пантелеймоновичем Лободою двадцять вісім років. Здоров’я в інваліда другої групи було слабеньке, тож увесь тягар родинних турбот довелося звалити на свої плечі, виконуючи і чоловічу роботу. Зате дві доньки, Ліна й Лариса, мали хорошого батька, а вона – надійного друга, опору.
Батько залишився у Німеччині «Сидимо в окопі, готуємося до штурму Берліна. Якщо залишуся в цьому бою живим, чекайте. Скоро перемога». Такого листа написав 30 квітня 1945 року Петро Іванович Вакуленко. Звістку від нього сім’я отримала разом із похоронкою, датованою тим же числом. Лист зберігається в наймолодшого брата Галини Петрівни, Миколи – того, що дріботів без штанців у довгій льолі (йому не було ще й року), коли тато йшов на війну. Галина Петрівна зараз бачить, де хто сидів за родинним столом, і чує батькові слова: «Ти, Галю, найстарша, отож допоможи в житті цьому маленькому…» Микола Петрович Вакуленко, вже працюючи директором цегельного заводу, тричі їздив удвох із братом Олександром до батькової могили в Німеччину.
У Галини Петрівни про цю країну свої спогади. До поїзда з невільниками її відправляли з рідного села Виповзки Переяслав-Хмельницького району двічі. Як везли підводою вперше, вона зіскочила біля скирти, мобви в туалет, і там притаїлася. Тиждень жила в сусідньому селі у тітки, а коли повернулася додому, її схопили поліцаї. З такими ж втікачками з інших сіл вдруге вона їхала на підводі до залізничної станції вже під прицілом автоматів. І потрапила у Німеччині не до господарів чи на завод, а до штрафного табору в містечку Пешиздорф, де жила в бараці і копала якісь траншеї, возила тачкою землю й каміння. У старшої наглядачки, фрау Колі, під Сталінградом загинув чоловік, але вона була доброю жінкою, втішала невільниць, що війна невдовзі закінчиться, і вони повернуться додому. Молода, Ера, їх ненавиділа. Товкла Галину обличчям у миску, коли та не хотіла їсти ненависне пюре із шпинату, і кричала: «Ессен, русіше швайне, ессен!»
Вилізли з нір – і додому
Коли табір бомбили наші чи американці, усі падали хто де стояв, бо не було де сховатися. Після цього на його території з’являлися трупи й вирви. До табору почала приїжджати машина-будка, схожа на ту, в якій возять хліб. Туди заскакували найенергійніші, і їх кудись везли. Так цілий тиждень. Пішли чутки, що ця машина обладнана газовими елементами, а людей відвозить спалювати у камерах. І тоді всі кинулися рити підземні ходи хто чим міг – ложками, ножами, залізячками, склянками, просто руками. Через одну з таких дір вилізла з табору і Галина Петрівна. Прямували групами по п’ятеро-десятеро. Ніхто їх не зупиняв. У селах, у спорожнілих будинках, брали тільки їжу. Йшли до лінії фронту, а де вона – не розуміли, тому орієнтувалися на стрілянину. Через десять днів почули російську мову і побачили озброєних вояків: «Ой, братики наші…» Вони зустріли втікачів дуже приязно, нагодували, відправили на збірні пункти. Звідти, поїздом, Галина Петрівна вирушила до Києва.
Додому потрапила в середині травня 1945-го, рівно через три роки перебування в Німеччині. У село поверталися фронтовики, і чимало дивилося на таких, як Галина, із зневагою. Тому, навчаючись у Києві, працюючи в Миргороді і живучи після пенсії вже в Києві, Галина Петрівна нікому не прохопилася й словом, що була на примусових роботах в Німеччині. Про це не знали ні чоловік, ні дочки та онуки. Таємниця киянки Галини Петрівни Лободи розкрилася кілька років тому, коли Німеччина почала виплачувати остарбайтерам грошові компенсації.