«Наркомівські» сто грамів

У 1999 році, напередодні Дня Перемоги тодішній прем’єр-міністр України Валерій Пустовойтенко мав зустрітися у Центральному клінічному шпиталі Міноборони з учасниками бойових дій, які лікувалися там. Тож я, тоді оглядач Укрінформу, отримав завдання підготувати інформацію про цю зустріч.

Валерій Павлович недовго поговорив із фронтовиками, відповів на їхні запитання, побажав ветеранам міцного здоров’я і попрямував до виходу із конференц-зали. А колишній міністр оборони Олександр Кузьмук, що супроводжував голову уряду, поглянув на начальника шпиталю Бойчака й мовив у вуса:
– Видайте ветеранам по 100 грамів, фронтових. Тільки дивіться, аби комусь це не завадило.

Так уже трапилося, але саме в лікувальному закладі я зацікавився історією появи цього, без перебільшення сказати, історичного явища – «наркомівських» 100 грамів. Виявилося, що в російській армії вперше стали видавати солдатам міцні напої – «хлібне вино» – 1721 року, відповідно до указу імператора Петра Першого. І входило це вино до солдатського раціону аж до 1908 року. Тож прийом «на грудь» став своєрідним ритуалом. Тверезість як норма життя проіснувала у вітчизняному війську до січня 1940 року. Саме тоді нарком оборони СРСР К.Ворошилов віддав розпорядження видавати бійцям і командирам Червоної Армії, що замерзали на фінському фронті, «для зігріву» по 100 грамів горілки на добу.

Учасник тієї, нікому не потрібної війни, згодом відповідальний редактор газети «Советский пограничник», де я робив перші газетярські кроки, Іван Адамович Куроленко, розповідав мені:

– Годували нас, бійців, тоді препогано. Але горілку старшина підрозділу видавав справно. Саме тоді, на честь наркома оборони Ворошилова, ми і назвали ці 100 грамів «наркомівськими». Відверто кажучи, оті 100 грамів на добу від холоднечі не рятували. Втім випивав кожен із нас свою дозу із задоволенням. І подякою на адресу «червоного маршала».

– Іване Адамовичу, кажуть, що видавали тоді чистий спирт. Це правда? – спитав я ветерана.

– Ні, видавали звичайнісіньку горілку – «Московську».

Під час Великої Вітчизняної, у червні 1942 року, Верховний головнокомандуючий Й.Сталін підписав постанову Державного комітету оборони «Про порядок видачі горілки військам діючої армії». У цьому документі йшлося про «щоденну видачу горілки в розмірі 100 грамів військовослужбовцям тільки тих частин передової лінії, які ведуть наступальні операції». Але члени ДКО весь час доповідали «вождю» про невдоволення тих, хто перебуває у другій лінії. «Товаришу Сталін, ця дискримінація породжує антагонізм між фронтовиками», – казали вони. Із листопада 42-го горілку стали отримувати в усіх частинах діючої армії.
Колишній міністр оборони СРСР, учасник бойових дій маршал Дмитро Язов згадував у наші вже дні:

– Горілку зберігали в полковому чи в батальйонному пунктах харчування. Там, біля польової кухні, бійцеві і наливали чарчину. Особисто я не пив, дуже молодий ще був. А свою норму зазвичай віддавав старшині. Проте коли після поранення потрапив до госпіталю, то там вино пив. Ми з сусідою по палаті чергувалися: то він випивав дві сотки, то я.

Не призвичаївся до горілки під час війни не тільки Дмитро Язов. Не пили тисячі інших фронтовиків. Так, активна учасниця бойових дій киянка Антоніна Соловйова ось що розповіла:

– Я на фронті не випила жодної краплини спиртного. Не хотіла – і все. А свою пайку вимінювала на цукор у тих, хто хотів випити більше. А дехто вимінював горілку на махорку…

До речі, в частинах вермахту з початку східного походу існувала директива Гітлера, за якою дозволялося підвищувати дозу шнапсу для вояків тих частин і підрозділів, що брали участь у штурмах позицій супротивника. Однак гітлерівцям це не допомогло.