Дорога, що веде до пекторалі

Краса не підвладна часу. Минають роки, а вона зворушує людські серця і душі так, наче вчора з’явилася на світ.

З-поміж того неповторного дива є чимало шедеврів українського походження, і одне з них – скіфська пектораль. На превеликий жаль, ми не знаємо її автора і тому поклоняємося талантові цілого племені – духовно і культурно багатому. Дасть Бог, колись історики докопаються до таємниць і ми дізнаємося, як шматок золота перетворився на вишукану жіночу прикрасу. Власне, над цим нині працюють не лише історики, а й майстри ювелірного мистецтва. Зокрема Наталка Львова, художник-ювелір київського ювелірного підприємства «Пектораль».

Такі сережки сподобалися б Рудані

Наталка народилася на Криворіжжі. Там чи не найбільше скіфських курганів і саме в одному з них, у Товстій Могилі, археолог Борис Мозолевський знайшов золоту пектораль.

– Це не просто жіноча прикраса, – розповідає пані Наталка, – це космограма, в якій втілено цілісний текст скіфської міфологічної моделі Всесвіту. Майстерно виготовлена, вона вирізняється художньою досконалістю, багатством і розмаїттям образів та мотивів. Я мала можливість доторкнутися до того дива. І ніяк не збагну, як тодішній майстер міг створити такий витончений шедевр, не маючи, скажімо, мікроскопа.

Аби повторити скіфську пектораль, у сьогоднішніх ювелірів чимало технічних пристосувань: від бормашин з алмазними насадками до електронної техніки. Проте ідентичність викликатиме сумніви, оскільки у старовинній пекторалі є відбиток глибокої минувшини, часу, який неможливо відтворити.

Наталка вдихала таїну придніпровського степу, як велику життєдайну силу. І пройнялася щирою любов’ю до легенд про Рудану, яка збагатила цю землю залізною рудою, про славного козака Мамая. Тому тема її дипломної роботи на художньому відділенні Криворізького педуніверситету «Старослов’янський жіночий гарнітур XII століття» дуже здивувала поважну професорську комісію. Студентка три роки готувалася до захисту диплома. І не просто перелопатила десятки наукових праць, книг, статей, а відкрила для себе великий духовний світ своїх предків.

Однією з перших її власних робіт як художника і ювеліра стали сережки, виконані в стилі кінця XIV століття. Кожна деталь у них – рухомий підвісок, а яшма, яка своїм кольором нагадувала яскраві квасолинки, надавала виробу витонченості, художньої досконалості.

– Цікаво, чи такі сережки сподобалися б степовій царівні Рудані?

– Гадаю, що так, – усміхається моя співрозмовниця. – Краса однаково приваблює всіх жінок.

– А чому ви самі не маєте сережок? Живете за принципом: чоботар без чобіт?

– Насправді вони у мене є, але, незважаючи на те, що «купаюся» в золоті день, а інколи і ніч, я не дуже спокуслива до прикрас. Здебільшого ношу лише вінчальний перстень. Хоча, як будь-яка жінка, люблю себе чимось прикрасити – усі свої вироби приміряю. Власне, надаю перевагу і в одязі, і в прикрасах стилю XIX століття – обожнюю капелюшки, хустки, довгі спідниці. А що стосується сережок, то в давнину існував звичай: жінки, які провели на війну своїх чоловіків, коханих, не знімали їх доти, доки ті не поверталися з битви додому. Такі прикраси були символом жіночої вірності.

До образу Богородиці – з молитвою

У «Пектораль» Наталка Львова прийшла п’ять років тому. І дуже рада, що їй зустрівся чудовий керівник, напрочуд щедра людина Григорій Плющ, котрий допоміг знайти дорогу до своєї пекторалі. А раніше вона працювала в парі з чоловіком, теж художником-ювеліром.

– У «Пекторалі» в мене наче крила виросли, – не стримує радості майстриня. – Продовжувала працювати в класичному, праслов’янському стилі, а також пробувала себе в модернових напрямах: авангарді, абстракціонізмі. Бо ж золоті прикраси носять не лише поважні пані, а й студентки, школярки. Хтось купує такі речі на рік-два, а хтось на віки.

Наталка тішиться з того, що в Україні починають цінувати справжню золоту красу. Тому в її роботах відчувається подих не лише сьогодення, а й далекої минувшини. Цей український стиль до вподоби європейцям. Схоже, що ми повертаємо собі ювелірну славу. Роботи Наталки Львової з успіхом експонуються на виставках як в Україні, так і за її межами. Вони – неповторні, бо в кожну деталь вкладено не лише неперевершену майстерність, а й велику любов до світу. У них вона відтворює саму себе – як жінку, як кохану дружину, як люблячу матір. Тільки її жіночим рукам підвладно створити в золоті образ Богородиці. У семиміліметровому обличчі передано не лише кожну рису Пресвятої Діви, а й її характер, добру усмішку, ніжність, настрій.

– Цю роботу я завжди розпочинала з молитви, – пригадує майстриня. – Інколи схоплювалася серед ночі, сідала за стіл і, затамувавши подих, працювала з дрібненькими деталями. Нічна тиша дуже тому сприяє. Відчувала, що ніби моєю рукою хтось водить і шепоче на вухо: «Це божественно красиво».

А наступного дня їй приносили саме той камінь, який найкраще підходив для хмаринок – рідкісний аметист із шишечками, ямочками. Вона дивувалася, тішилася, як дитина. Тож композицію «Діва Марія або ранок Христового воскресіння» високо оцінили на виставці. Нині пані Наталка вже третій місяць працює над новою конкурсною роботою «Архангел Михаїл».

Звісно, таку золоту річ на шию чи руку не повісиш. Хоча коштує вона не так вже дорого – близько 20 тисяч гривень (українські олігархи можуть її придбати як сімейну реліквію). Власне, так воно і виходить, бо ж наразі навіть у Києві нашим ювелірам складно організувати свою виставку, аби їхніми, без перебільшення, шедеврами милувалися шанувальники прекрасного. Ми можемо пишатися з того, що маємо послідовників неперевершеного Фаберже.

Скільки каратів потрібно для іміджу?

Українські жінки (та й чоловіки) завжди знали, коли які прикраси одягати. Найвишуканіша сучасна пані чи панночка не обходиться без них, бо то речі, що створюють імідж. Кому скільки каратів потрібно для нього – то вже тема для іншого матеріалу. Так ось, Наталка Львова чудово орієнтується у смаках та вподобаннях як жінок, так і чоловіків. І навіть дітей – у неї є серія для маленьких панночок: сережки, браслети, кольє. Адже кожна мама так воліє, аби її крихітка, яка ледве навчилася ходити, була схожою на принцесу. А що вже казати про підлітків? У молоді свій погляд на прикраси, тому для школярів, студентів вона створила чудові кулончики, підвіски на каучуковому шнурку.

– А хто зможе купити перстень із діамантами «Ангел-охоронець» за 6 тисяч гривень? – поцікавилася я.

– Поважна пані, яка збирається, звісно ж, не на ринок чи на роботу в офіс. Для такого персня треба мати відповідний одяг, макіяж і стан душі. До моїх тонких пальців він не пасує. Візьміть у руки і відчуєте, що важить він не один грам.

– Справді, важкуватий! Я вперше в житті тримала на долоні стільки діамантів у вишуканому золотому обрамленні. Як на мене, то такі речі мають бути в експозиції музею українських коштовностей. Хоча цілком реально, що цей перстень хтось таки придбає. Наталка ніколи не цікавиться, яка знаменитість має у своїй шкатулці її ювелірні вироби. Але якби побачила їх на комусь, то неодмінно впізнала б. Для неї значно важливішим є процес творчості: від ескізу до виготовлення воскової форми і шліфування. Вона від того має неабияку втіху і насолоду.

Цілком можливо, що колись цю сімейну традицію золотарів продовжить і трирічна донечка Львових із таким незвичним ім’ям – Агнія. Батьки нарекли її так, коли вона ще не народилася, а дівчинка з’явилася на світ Божий саме в день Агнії. Вона купається в батьківській любові, уважно придивляється до того, як заробляють на хліб насущний тато з мамою, тому не вередує, коли хтось із них, полишивши всі справи, чаклує над кольє, перснем, браслетом – творять прекрасне і вічне, щоб здивувати ним людей.