Універсальний лікар та його пацієнти
У лазареті Київського зоопарку тиша і спокій. Єдиний пацієнт, лама Табор, який майже видужав після хвороби, вайлувато розлігся на сонечку і мружить очі від задоволення. А от у кабінеті головного ветеринарного лікаря зоопарку Андрія Марунчина тиша, мабуть, ніколи не настає – телефон дзеленчить чи не кожні десять хвилин.
Клієнтура Андрія Андрійовича – це близько 2,5 тисячі хвостатих, зубатих, крилатих, чотириногих та чотирилапих мешканців зоо. Але таке розмаїття тварин лікаря не бентежить, бо має 15-річний досвід спілкування з екзотичними, а саме такими треба вважати, за словами київського Айболитя, усіх диких, неприручених тварин.
З каратиста у ветеринари
Андрій Андрійович каже, що у дитинстві й не думав про таку професію. Хоча тварин любив і мав з ними справу щодня. «Виріс-бо у невеличкому містечку Белзі Львівської області, де чи не кожен тримав чи то кроликів, чи то корів, – каже він. – Я мріяв стати або спортсменом – доволі серйозно займався боксом та карате, або юристом, як мій батько».
Проте у 15 років він зробив несподіваний крок – поїхав сам до Києва і вступив до профтехучилища, тоді ж влаштувався працювати на авіазавод. «Але чи не одразу зрозумів, – говорить Андрій Андрійович, – що залізні механізми – це не моє, що мені усе ж таки ближче живі тварини. Адже ще у дитинстві мені не давали спокою питання, чому, скажімо, гинуть кролики, хворіють кури та корови. Мені спало на думку, що ветеринарія – це саме та справа, де я можу себе виявити». Та перед тим як вступити на ветеринарний факультет Української сільськогосподарської академії, він таки довчився в училищі, яке, до речі, закінчив з червоним дипломом.
П’ять років в академії промайнули швидко, і вже 23-річний спеціаліст з дипломом почав шукати роботу. І з’ясував, що його знання нікому не потрібні: «Мене влаштовував будь-який колгосп чи ферма, аби тільки працювати. Об’їздив чи не всі райони, і всюди чув відповідь – ти киянин і працювати в селі не будеш. Я кажу – буду, мені треба відпрацювати три роки. Та мене не брали навіть у найзубожіліший колгосп».
Пошуки роботи привели Андрія Марунчина до тодішнього директора Київського зоопарку Володимира Сопєлкіна. Він і порадив молодому спеціалісту попрацювати на пересувній зоовиставці. «Раніше мені й на думку не спадало лікувати диких тварин, але вирішив спробувати, – розповідає Андрій Андрійович. – Та протримався там не більш як півроку. Не зміг змиритися із стражданнями тварин. Бо ж умови їх утримання на цій зоовиставці були жахливими. Прийшов до Володимира Павловича і сказав, що звільняюсь. Тоді він запропонував мені роботу в Київському зоопарку».
Андрій Андрійович і досі пам’ятає свого першого пацієнта, якому робив операцію. І не тільки тому, що це була перша операція, а й тому, що робив її, не маючи жодного практичного досвіду. «В амурського тигра на всіх чотирьох лапах кігті вросли у подушечки і навіть почали проростати крізь лапи. Тварина дуже страждала, – згадує він. – Треба було обрізати ці кігті під наркозом. Хвилювався, бо ж відчував велику відповідальність, а порадити – скільки, наприклад, треба давати наркозу тигрові, ніхто не міг. Перед операцією я об’їздив усі можливі ветслужби, щоб це з’ясувати. А в результаті довелося визначати дозу самому, спираючись на інтуїцію».
Операція пройшла успішно, а Андрій Марунчин остаточно утвердився у своєму професійному виборі – вивчати і лікувати хвороби диких тварин.
Операція «Укол»
За словами Андрія Марунчина, лікувати диких тварин надзвичайно складно. По-перше, більшість діагнозів треба ставити на відстані. Адже не до кожного мешканця зоопарку можна запросто зайти у вольєр і, приміром, поміряти температуру чи оглянути подряпину. По-друге, лікар має бути універсальним – і стоматологом, і хірургом, і психологом. А по-третє, навіть звичайного уколу цим тваринам просто так не зробиш. Це домашнього котика чи собаку можна запросто притримати або зафіксувати на столі, але спробуйте вчинити щось таке, скажімо, зі слоном.
«Що цікаво, тварини дуже швидко метикують, що до чого, і все запам’ятовують, – продовжує Андрій Андрійович. – Приміром, якщо шимпанзе зробити укол «літаючим» шприцем, мавпа це запам’ятає і наступного разу боятиметься його, панікуватиме і ховатиметься. І вдруге їй укол у такий спосіб уже не зробиш. Доводиться постійно щось вигадувати. Так само важко дати й звичайні пігулки. Чим тільки їх не маскуємо: і овочами, і медом, і варенням, і в каші додаємо. Але й це не завжди допомагає. Приміром, слона Боя дуже важко обдурити. Якщо пігулки заховати у буряк, Бой спочатку розчавить його, витрусить усі ліки і тільки тоді з’їсть овоч».
Що вже казати, коли тварина серйозно хвора і потребує ретельного обстеження, а то й операції. Тож і змушений Андрій Марунчин щоразу визначати поетапну стратегію лікування, інколи схожу на військовий план.
«На першому етапі намагаюсь установити причину захворювання, – говорить лікар. – Потім думаю, як провести ретельну діагностику і взяти аналізи. Третій етап – лікування. Тут треба продумати, скільки давати наркозу, яке саме медичне втручання потрібне, як доглядати в післяопераційний період. Причому розробляти такий план для кожного пацієнта слід окремо. Усі процедури виконуємо чітко і без зайвого галасу, бо дикі тварини зазвичай лякливі. Починають захищатися або нападають, або у паніці тікають, що може призвести до травм. Тож під час процедур ніхто з людей голосно не розмовляє і не робить різких рухів. І одяг має бути тільки природного кольору або хакі».
В «обіймах» Боя
Окрім усього, хоч як це дивно звучить, а професія ветлікаря у зоопарку ще й небезпечна. «Наші тварини зовсім відрізняються від тих же циркових, адже там вони дресировані, а тут – дикі. Й сприймають вони нас, людей, по-своєму. Тобто тигр чи лев, найімовірніше сприймають нас чимось на кшталт оленів. Тож ветеринар має бути максимально пильним, мати гарний зір, уміти швидко реагувати, миттєво приймати рішення у нестандартних ситуаціях і зберігати добру фізичну форму, – пояснює Андрій Марунчин. – Бо ж, хоча правила безпеки забороняють стороннім заходити до вольєрів та помешкань тварин, лікарям з професійних причин іноді доводиться це робити». І тоді – стережись. «Було таке, рись вкусила. А одного разу ведмідь схопив за руку, – згадує Андрій Андрійович. – Добре, що він був не агресивний, мабуть, просто захищався, бо одразу ж відпустив і відійшов від мене. А був би злішим, то міг би і без руки залишити. А якось слон Бой схопив мене хоботом, підняв угору, а потім випустив. Але усе це сталося з моєї вини, бо захопився оглядом тварини і втратив пильність».
До речі, у Боя до лікаря ставлення особливе: «Якщо у вольєр заходить кілька чоловік, він безпомилково впізнає мене і одразу виказує своє невдоволення. Слони ніколи не забувають про біль, а були деякі болючі для Боя процедури. Тож він обов’язково візьме шматок бруду і кине у мій бік».
Мрія про дикий світ
Нині у лікаря Марунчина пацієнтів небагато. Лама Табор незабаром повернеться з лазарету до своїх родичів. Горила Тоні вже цілком одужав після вірусної ангіни, на яку захворів ще взимку. «Його лікування забрало набагато більше часу, ніж знадобилося б на лікування людини, – пояснює таку тривалу хворобу Андрій Андрійович. – До того ж ці людиноподібні примати не адаптовані до людських вірусів і переносять недуги дуже важко. Цікаво, що коли Тоні захворів, це було видно одразу: став пасивним, сумним, туга в очах з’явилася. Він, до речі, коли болить голова, може обхопити її долонями, а коли горло – триматися за нього. Ну майже як людина».
Загалом мешканці зоопарку найбільше потерпають від порушення обміну речовин, захворювань шкіри та від травм. Останні, як каже Андрій Марунчин, найчастіше трапляються в тих тварин, які живуть групами. Адже там завжди присутня конкуренція за певне місце в ієрархії, за увагу самиць тощо.
Хоча є випадки, які навіть такому досвідченому лікарю, як Андрій Андрійович, важко пояснити: «Приміром, взимку одна левиця істотно травмувала вухо іншій. Досі в нас такого не було. Левиці могли з’ясувати, хто на якому місці має перебувати, за допомогою ричання. Без особливої агресії. А нещодавно левиця прокусила лапу левові. Можливо, таким чином з’ясовувала стосунки?..»
Тож лікарю нема коли розслаблятися. Зазвичай щоранку він проводить ветеринарний огляд. Обходить усі клітки та вольєри, спілкується з доглядачами, стежить за поведінкою, рухами, апетитом підопічних. Загалом, якщо немає якихось ускладнень, ця процедура триває години півтори. Але робота на цьому не закінчується. Часто до Марунчина телефонують за консультацією або приходять кияни, у яких удома чи на роботі живуть різні екзотичні тварини. Нещодавно принесли ігуану, яка не могла самостійно відкласти яйця, і знадобилося медичне втручання.
Телефонують і додому. У будні й у вихідні. Інколи до глибокої ночі. Але Андрій Андрійович ніколи через це не сердиться. А трапиться якась серйозна справа, то, не вагаючись, виїздить на допомогу. Навіть до іншого міста. І хоча через таку зайнятість у нього залишається мало часу на родину, його дружина та доньки із розумінням ставляться до цього. Навіть інколи допомагають.
«Є багато чого ще невідомого, тож працювати подобається й досі, – каже Андрій Андрійович. – Адже, щоб вивчити світ тварин, не вистачить і життя. А ще є світ дикої природи, який значно відрізняється від світу зоопаркового. І я мрію попрацювати в міжнародній експедиції та поспостерігати за тваринами на волі. Кого саме – людиноподібних мавп чи жирафів – не важливо».
А поки що Андрій Марунчин разом з колегами готується до важливого поповнення зоопарку: після 14-річної перерви у Києві знову оселяться жирафи. Нині для них облаштовують місце проживання та добирають раціон. Звідкіля привезуть цих чудових тварин і коли саме відбудеться знаменна подія, Андрій Андрійович ще не знає, але каже, що вже надійшла перша пропозиція із зоопарку Франкфурта-на-Майні.