Грищенко + Мерфі = Мерфенко
Так-так, із двох прізвищ – українського та шотландського – ця родинна пара утворила одне! Це – спільний художницький псевдонім Оксани Грищенко та Майкла Мерфі. Знайомство й розмова з ними – чудова нагода побачити життя в Україні під новим кутом зору.
Нащадок кельтів і корінна киянка
Уявіть собі цю колоритну весільну пару: Оксана у народному українському строї (спеціально шили-вишивали у Решетилівці на Полтавщині), а Майкл – звісно ж, у шотландському кілті (чоловіча «спідниця», традиційна ознака належності до певного клану). І волинка також була: у свідка Майклового, стовідсоткового шотландця. До речі, в Единбурзі бачила на власні очі кілька весільних пар: там з нагоди одруження обов’язково вдягають традиційний одяг.
Світ глобалізується, стираються грані між країнами. Та дедалі більше цінується унікальність кожного народу, самобутність кожної культури.
Майкл Мерфі народився у Глазго. Згодом батьки емігрували аж до Австралії. У Майкла – на чверть шотландська кров, на три чверті – ірландська. Словом, нащадок кельтів. Між іншим, свого часу кельти були широко розселені по всій Євро-пі. Вони залишили свої сліди і в Україні.
Українка Оксана Грищенко народилася в Києві: тато, Костянтин Грищенко – донедавна міністр закордонних справ України, мама – вчений. Але виростала й формувалася дівчина в Москві, де батько перебував на дипломатичній службі. А познайомилися молоді люди у Німеччині, в Марбурзі: обоє навчалися там у різних університетах. Мешкали в студентському містечку. Оксана та Майкл пригадують: етнічних німців там проживала заледве половина, а всі інші – іноземці: корейці, японці, китайці, араби та інші. Серед цього інтернаціоналу і зустрілися мої нинішні співрозмовники. І попри те, що вони – діти різних народів і різних культур, відчули глибоку спорідненість. Звісно, кохання – особливий місток між серцями. Але закохані згодом з’ясували: так склалося в їхньому житті, що вони дивилися одні й ті самі мультфільми, коли були дітьми, гралися подібними іграшками. Отож, ці двоє людей мали набагато більше спільного, ніж ті, які живуть в одному місці. Тобто гіпотеза про дві половинки, котрі знаходять одна одну, виявилася не вигадкою.
У Майкла та Оксани різне не тільки походження, а й освіта. Оксана Грищенко – молекулярний біолог, мріяла про цей фах ще з 12 років. Майкл Мерфі – художник. Нині обоє займаються бізнесом, який безпосереднього стосунку до мистецтва не має. Треба ж заробляти на хліб щоденний... Забігаючи наперед, скажу: робоча мова у фірмах Оксани та Майкла – обов’язково українська! Така їхня вимога. Та ще – при потребі – англійська. Бо Майкл сприяє іноземцям знаходити ринок в Україні. На позитивний образ України добре попрацювала Помаранчева революція.
Усе добре, та Оксана й Майкл із жалем констатують: усе менше й менше часу залишається на мистецтво. А планів багато, бо ж Майкл займається й інсталяцією, й офортами, й ліногравюрою, а Оксана – фотографує, пробує себе в скульптурі. Вона наголошує: зустріч із Майклом виявила її прихований потяг до метафор, образів. А для натхнення необхідне усамітнення, однак бізнес вимагає інтенсивного спілкування.
Корінь і крона
Спілкуватися з Оксаною та Майклом надзвичайно приємно: вони люди відкриті, без жодної пози. Ровесники: обом по тридцять. Уже мають двох дітей: Соломії – сім років, Филимонові – чотири. Вдома у Мерфенків спілкуються двома мовами: українською та англійською. Майкл дивується, як тонко перейняла від нього особливості його вимови (звісно, англійської мови) Соломійка. З українською в родині теж дуже цікаво склалося. Оксана, по суті, не могла змалку вивчати рідну мову: в Москві, де вона виростала, її не викладали. Потім були інші «закордони» – у зв’язку з дипломатичною роботою батька. З постанням незалежної України Оксана повернулася з батьками до Києва, і поступово почала усвідомлювати себе українкою. Почуття справедливості й власної гідності органічно привело її й до вивчення рідної мови. Легко сказати: вивчити! Аби знати мову, треба по-справжньому прагнути цього! Необхідно нею послідовно розмовляти і мислити – і це тоді, коли всі «програми» в ментальності були записані по-іншому. Та відомо: той, хто не хоче, шукає якихось пояснень і виправдань. А чого вартий «експеримент» із Майклом! Оксана поклала собі (за згодою чоловіка, звісно), що навчить його української мови. І Майкл вивчив! На всі мої запитання він відповідає доброю українською, та ще й досить оригінально, образно. Зрозуміло, має певний акцент, але він, я б сказала, дуже приємний.
Запитую співрозмовників про їхніх дітей. Обличчя обох умить яснішають. Відповідає Майкл:
– Наші діти набагато кращі за нас. Вони талановиті й відкриті. Донька – артистична натура. Вона не боїться відкривати себе, любить творити: малює, вирізає з паперу, робить іграшки. Улюблене заняття – роздивлятися книжки з мистецтва.
А Оксана додає:
– Зараз Соломія почувається вільно, не затиснена. А був момент: віддали її в одну школу – а там вона перестала малювати і читати. На цілих півроку. Непросто було повернути дитину до творчості. Її в тій школі «перевчили». Нині Соломія навчається в Школі Монтесорі – і там їй добре. А Филимон зараз не часто малює, та він дуже музичний хлопчик. Головне, ні до чого не змушувати дітей, а ненав’язливо спрямовувати.
«В Україні життя змінюється щодня»
Прикметно, що Оксана та Майкл наперед знали: хоч би в якій країні вони перебували, та житимуть обов’язково в Україні.
Вони приїхали до України 1997 року, тут народилася їхня перша дитина. Потім опинилися в Бельгії, де Майкл навчався в Інституті сучасного мистецтва. Цікаво, що там він вивчив фламандську мову – а нею володіють не всі етнічні фламан-дці: вона тільки утверджується після історичної перерви. Згодом їхня сім’я майже рік перебувала в США. Ось як розповідають обоє про свої відчуття світу в різних країнах.
Оксана:
– Я не вірю собі, що виростала в Москві: нині сприймаю її як зовсім інше місто, з віддалі. Коли жили у Бельгії, то відчули: там чимало позитивного, впорядковане, розмірене життя. Та бельгійці живуть замкнуто, ві-докремлюються від іноземців. Вони не впускають їх у свій світ. Сподобалося у США: там – особлива енергетика і відчуття простору. Але багато що змінилося після 11 вересня 2001 року. Коли стався вибух, Америка вмить дуже змінилася: люди замкнулися і стали насторожено ставитися до всіх іноземців. Це природна реакція. А в Україні Майклу одразу дуже сподобалося.
Майкл:
– В Україні зараз дуже багато змін – щодень щось нове. Тут багато простору для ініціативи, новацій.
Оксана вважає, що нині у Європі більше стресів, ніж у нас. До того ж в Україні ще чимало різних незаповнених ніш, зокрема й для розвитку бізнесу. «Американська мрія» нині реальніша в Україні, ніж у Америці – і це вже «українська мрія». Та буде прикро, коли в нас забагато думатимуть про гроші і збагачення...
Майкл вважає, що в Україні віднині зростатиме присутність усього світу: і бізнесові компанії з усіх усюд, і японські, китайські, французькі ресторани, чимало іншого. Не втратити б нам своє обличчя – є тут над чим замислитися!
Розпитую Майкла, чи подобається йому українська кухня. Він усміхається: о, так-так. Борщ, вареники, печеня. А на цьогорічне Різдво вони з Оксаною скуштували всі 12 страв – і не десь, а на Косівщині, куди запросив їх на свою малу батьківщину Іван Малкович.
В Україні Мерфенки були в різних місцях – у Львові, Карпатах, у Дніпропетровську й Полтаві. А ще попереду чекає на них чимало відкриттів на нашій чудовій землі. І відкриття самих себе – нових і несподіваних. Бо ж подружжя повсякчас в один голос наголошує: Україна нині перебуває в чудовій динаміці, і це зумовлює творчий вибух.
Як на мене, то сім’я Оксани та Майкла є певним зразком: і відкритості до світу, і водночас плекання власної самобутності. Та й ставлення їхнє до мови української багато про що промовляє, чи не так?
У них чимало друзів – по всьому світові. Але їхній Дім – Україна. От як чудово сказав Майкл: «Я відчуваю, що небо над Україною – високе-високе».