Із Байконура – у височінь

На цей час у Києві проживає 570 ветеранів космодрому Байконур, якому на початку червня виповниться 50 років. Об’єднує їх рада, яку очолює колишній заступник начальника космодрому, генерал-майор у відставці Володимир Катаєв (він і нині працює директором Київського музею космонавтики). Напередодні Дня космонавтики колишні офіцери і надстроковики, цивільні працівники зібралися разом. Пригадували епізоди, пов’язані із перебуванням там, у казахстанському степу.

Хоч би хто що казав, а Радянський Союз не міг тоді почуватися в безпеці, бо його кордони були оточені військовими базами так званого ймовірного супротивника. Країні потрібен був надійний ядерний щит. На той час був полігон у Капустиному Яру (Астраханська обл.). Але там випробовували ракети тільки малої та середньої дальності. Уряд постановив будувати новий полігон у Кизил-Ординській області, на березі Сирдар’ї.

Згадує Володимир Катаєв:

– Наш ракетний дивізіон, що дислокувався в Білокоровичах (Житомирська область),  дістав наказ: протягом тижня відбути до нового місця служби. До ешелону завантажували бортові машини, лісоматеріали, продукти, зброю і все, що могло знадобитися в необжитій місцевості. Брати туди сім’ї попервах заборонялося.

– Невеличка станція Тюра-Там, де навіть не зупинялися пасажирські поїзди, налічувала тоді декілька одноповерхових будиночків і водокачку. А навкруги – спалена сонцем напівпустеля. Приїхали ми перед обідом. Стояла страшенна спека, усі кинулися до води. Вона була теплою і неприємною на смак…

езумовно, Володимир Катаєв пам’ятає перші запуски ракети Р-7 (травень 1957р.), і штучного супутника Землі (4 жовтня 1957 р.) – події, що, без перебільшення, мали загальнолюдське значення. Але  все ж частіше згадувалися і згадуються йому нелегкі побутові умови перших літ байконурського життя, факти, які наче частини мозаїчного панно складали чудернацьке полотно тамтешнього існування. Наприклад, багатокілометровий курний шлях від села, де був пологовий будинок, до хутора, в якому мешкала його дружина, – ним у червневі дні 56-го на руках проніс свого первістка.

Пригадується й подарунок Великої землі – партія дерев’яних діжок. А в них – оселедці. Зберегти їх у спеку без холодильника майже неможливо. Тож додумалися ловити на тих оселедців, як «на живця», сомів і жерехів. Потім смажили і швиденько з’їдали…

А от полковник у відставці киянин Михайло Мантулін приїхав сюди із тодішнього Ленінграда. Його, звитяжця Великої Вітчизняної, що пройшов із боями від Сталінграда до Відня, направили на полігон після закінчення військової академії зв’язку. Керував штабом окремого батальйону зв’язку, потім брав участь у запусках міжконтинентальних ракет, працюючи у службі науково-дослідних робіт та вимірів. З його легкої руки діставалися своїх висот 15 космонавтів, серед яких – і Юрій Гагарін. Окрім  цих історичних віх, згадуються ветеранові й прості життєві епізоди. Зокрема, як  їхали вони вантажівкою до місця риболовлі. Машина перекинулася, і Михайло  Єфремович, що сидів у кабіні,  дуже вдарився головою об кермо. А одного разу, вночі це було, заліз йому у вухо звичайнісінький жук. І сміх і сльози. Довелося везти офіцера  до пологового будинку станції Джусали, де чергова медична сестра витягла пінцетом «диверсанта».

У пам’яті байконурівців – й велике будівництво. Кажуть, міста починаються з купки цвяхів. Певною мірою це так. Щоправда, спочатку вбивали дерев’яні кілочки для розмітки фундаментів. Саме з них  починалося будівництво і першого барачного байконурського селища Зоря, і стартових майданчиків, і майбутнього міста дослідників космосу – Ленінська.