Розкол за мовною ознакою
Пригадуєте: «Ніч яка, господи! Місячна, зоряна: ясно, хоч голки збирай… Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай!» Ці слова ми уже давно вважаємо народними. Хоча насправді їх авторство належить Михайлові Старицькому.
Із-під пера Михайла Петровича вийшло безліч прекрасних поезій, оповідань, драматичних творів. А ще він – автор семи історичних епопей. Їх, на жаль, великий українець змушений був творити виключно чужоземною мовою – російською. Літератор жив і працював під пресом Валуєвського та Емського указів, якими заборонялася українська мова в Російській імперії.
Сто сім років тому, працюючи над трилогією про Богдана Хмельницького, Михайло Старицький висловлював жаль, що не має змоги видати її українською. «Очень жалко мне, – писав він Ц. Беліловському, – что и Хмельницкий выходит только на русском языке, т.к. там платят деньги, на которые я только и живу, – а на украинском – нет возможности издать такой роман… Так бы хотелось завершить строительство нашего литературного языка таким романом, но увы!»
Немов про сьогодення сказано. Чи не так? На чотирнадцятому році незалежності українець у своїй державі продовжує боротися за право говорити, вчитися, читати й думати материнською мовою. А саме – українською!
Із 1995 року представники товариства «Просвіта» не припиняють доводити всім скептикам, що державна й офіційна мови в нашій країні – поняття ідентичні. За чотири роки своє вагоме слово сказав і Конституційний суд. На вимогу ряду політичних діячів, люди в червоних мантіях офіційно розтлумачили десяту статтю Конституції. Вони зазначили: державна мова на території України – українська, обов’язкова для всіх її громадян.
– Рік тому ми знову звернулися до Конституційного суду, аби там пояснили, що таке офіційна й державна мови, – сказав недавно народний депутат Павло Мовчан на влаштованій з цієї проблеми прес-конференції. – Ухвалою № 44 від 6 травня 2004 року суд констатував: це – українська мова.
Здавалося, в Україні проблему з українською мовою вирішено раз і назавжди. Можна лише радіти за свій народ. Нарешті в двадцять першому столітті його мові не чинитимуться перепони. На жаль, це далеко не так. Про що свідчать півтора десятка відповідних законопроектів, зареєстрованих у канцелярії Верховної Ради. Лише два з них, авторами яких є Мовчан, Ситник та Юхновський, вважаються суто українськими. В інших – російській та мовам національних меншин фактично надаються рівні права з українською, що суперечить статтям 10, 11 Конституції.
– Таким чином, деякі нардепи намагаються змінити конституційний статус державної мови, – стверджував лідер Української народної партії Юрій Костенко. – Водночас вони доводять, що дане питання в нашій країні потребує правового врегулювання. Вони кажуть велику неправду. Як член парламентської Асамблеї Ради Європи зауважу: жодна країна Старого світу, що ратифікувала Європейську хартію, не взяла на себе зобов’язань більше, ніж Україна. Приміром, європейці опікуються щонайбільше п’ятьма мовами національних меншин. Україна ж узялася аж за тринадцять. А відтак, це питання лежить не стільки в політичній, як в економічній площині. Для розвитку мов національних меншин треба задіяти два державні бюджети…
Отже, брудні мовні спекуляції, що дедалі частіше звучать у приміщенні головного законодавчого органу, спрямовані, схоже, на розкол України за мовними ознаками. Вирішенням питання повноцінного функціонування мов національних меншин у нашій державі тут, даруйте, і не пахне. Який же вихід із ситуації, що склалася? Зрозуміло, треба будь що зберегти статус конституційності української мови. І водночас із року в рік виділяти щонайбільше коштів на розвиток як державної, так і мов національних меншин. Тільки за такого підходу з часом, переконаний, згадуваний вище лист Михайла Старицького нарешті перейде в розряд анахронізмів…