«Ганьбища – кладовища…»
Як і коло «чудес світу», список «індикаторів» цивілізованості постійно змінюється і поповнюється. Тому, не претендуючи на істину в останній інстанції, наведу відомий мені варіант: рівень культури країни визначає стан зоопарків, будинків для психічно хворих і кладовищ. І, якщо замість чогось у цьому переліку можуть фігурувати, приміром, ринки або, даруйте, громадські туалети, то щодо місць останнього нашого упокоєння заміна неможлива.
Ви походжали коли-небудь алеями старого кладовища? Скажімо, Байкового або Лук’янівського?
Могила видатного українського художника Миколи Пимоненка на Лук’янівському цвинтарі. Мармуровий янгол біля стилізованої каплички-дзвінички. Скільки себе пам’ятаю, йшлося про дзвін, який було вкрадено чи не за часів революції. Досі українська громадськість не виготовила копії цього дзвона, тож янгол розгублено шукає рукою мотузок… Ця кричуща недовершеність композиції на могилі видатного українця нікого, схоже, не хвилює. Зате вражає на диво трепетне наше ставлення до російськомовних написів на цьому та інших надгробках. Чому, власне, ми трусимося над цим «академикъ живопіси»? Можливо, хтось запевнятиме, що відтворити напис на надгробку тим самим шрифтом, але українською мовою технічно нереально? Чи, може, це буде наругою над святинею? Дурниці! Наругою є відсутність дзвону через те, що ми не впевнені, що вбережемо його від «мисливців за кольоровими металами». Це наруга та ще й ганьба!
Російською мовою виконано чомусь напис на могилі не менш видатного українського маляра Федора Кричевського, автора «Веселих доярок», «Нареченої», «Переможців Врангеля»… Причому, на відміну від Пимоненкового, напис цей робився порівняно недавно. Припускаю, що вже за часів незалежної України. Ось у чому парадокс: більшовики – і це такі неокомуністи, як Петро Симоненко, активно беруть на озброєння! – хоча б про людське око дотримувались порядку. За негласним циркуляром написи на могилах видатних українських радянських діячів треба було виконувати українською – вони це робили і досить ревно за цим стежили. Хто за цим стежить нині? Якщо стежить.
А що вже казати про поховання простих смертних! Буває, походжаючи, натрапиш на українську епітафію, викарбувану біля прізвища і дат життя, які ні про що нікому не говорять. Мимоволі зупиняєшся і думаєш невеселу українську думу. Якою була за життя, про що думала ця звичайна, нікому не відома людина? Що їй боліло? Важко повірити, що комфортно їй жилося в нашому тотально російськомовному середовищі київського міщанства. І щось на кшталт вдячності відчуваєш. Хоча б тому, що маєш моральне право думати і казати, що наші київські кладовища все-таки не на всі сто відсотків «ганьбища», як їх назвав один поет.
Україна, звичайно, відбудеться не тільки тоді, коли таблички на надмогильних хрестах і обелісках зарясніють українськими написами. І не тільки тоді, коли на стовпах і деревах переважатиме «Найму помешкання», а не «Сниму квартиру». Вона остаточно відбудеться тоді, коли все це стане настільки буденним і загальноприйнятним, що не буде потреби займати ним дорогоцінну газетну площу.